Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.
А раптом Етель — його щаслива карта?
Так — чекай — подумай про це. Може, це шанс. Може, слід відкрити свої карти і подивитися. Але ж вона така диявольськи хитра! Джо не був певний, що зможе грати проти неї. А якщо грати разом з нею?
Джо сів і наповнив свою склянку. Потім вимкнув світло і підняв штору. Він пив віскі й роздивлявся худеньку жінку в купальному халаті, яка прала панчохи у раковині в кімнаті на протилежному боці вентиляційної шахти. Віскі бурмотіло в нього у вухах.
Можливо, це шанс. Бачить Бог, Джо чекав на нього достатньо довго. Бачить Бог, він ненавидить цю відьму з гострими дрібними зубами. Немає потреби вирішувати просто зараз.
Він тихо прочинив шибку і кинув олівець зі столу у вікно на тому боці вентиляційної шахти. Його потішило, як злякалася, як перестрашилася худа дамочка, перш ніж шарпнула униз свою штору.
Третя склянка віскі — і пляшка порожня. Джо відчув бажання вийти на вулицю і погуляти містом. Але дисципліна узяла гору. Він узяв собі за правило ніколи не виходити з кімнати напідпитку і неухильно дотримувався його. В такий спосіб ніколи не вскочиш у халепу. Халепа — це копи, а копи — це перевірка, яка потягне за собою подорож до Сан-Квентина, і цього разу вже ніяких дорожніх робіт за гарну поведінку. Він негайно викинув прогулянку з голови.
Джо мав ще одну приємність, яку приберігав на той час, коли лишався на самоті, хоча й не усвідомлював, що це приємність. Зараз він віддався їй. Він улігся на латунне ліжко і почав пригадувати своє безрадісне, похмуре дитинство, своє дратівливе й порочне зростання. Самі невдачі — йому ніколи не щастило. Усі шанси були на боці крутих хлопців. Йому зійшло з рук декілька дрібних крадіжок, але ціла таця кишенькових ножів? Копи одразу прийшли по нього додому і заарештували. Його поставили на облік у поліції і відтоді вже не давали спокою. Хтось там у Дейлі-Сіті поцупить з вантажівки кошик з полуницями, а підозрюють завжди Джо. У школі йому також не щастило. Вчителі були проти нього, директор був проти нього. Як миритися з таким лайном? Довелося дати драла.
Спогади про невезіння викликали теплий смуток, Джо почав пригадувати далі, поки на очах не виступили сльози і губи не скривилися від жалю до самотнього, нікому не потрібного хлопчика, яким він був колись. І от зараз знову — подивіться на нього: сам у розшуку, працює в борделі, а всі решта мають власні будинки й автівки. Їм нічого не загрожує, вони щасливі й ночами відгороджуються від Джо запнутими шторами. Він тихо плакав, поки не заснув.
Джо встав о десятій ранку і з’їв велетенський сніданок у «Татусі Ернсті». Пополудні сів у автобус до Вотсонвіля і зіграв три партії у більярд із приятелем, якого викликав на зустріч по телефону. Джо виграв останню партію і поставив кий на стійку. Тоді вручив приятелю дві десятидоларові купюри.
— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?
— Бери,— відповів Джо.
— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.
— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.
— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?
— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.
— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?
— Декого,— відповів Джо.
— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.
— Дякую,— сказав Джо.
— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.
— Це не мої гроші. Купи собі сигару.
Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.
— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?
— Скільки людей грає на тебе, Геле?
— Лише один.
— Я гратиму на тебе.
— П’ять баксів година,— попередив Гел.
— І десять відсотків, якщо я виграю?
— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.
О першій годині ночі Гел і Джо зайшли до гриль-бару Барлоу.
— Два стейки на кісточках і картопляна стружка, смажена в олії. Суп будеш? — спитав Гел.
— Ні. І картоплі не хочу. У мене від неї закрепи.
— У мене теж,— сказав Гел.— А її все одно їм. Я мало рухаюся.
Гел був неговіркий, аж поки не починав їсти. Він розмовляв лише з набитим ротом.
— Що пропонуєш? — він відкусив шматок стейка.
— Одну роботу. Я заробляю сотню баксів, ти отримуєш двадцять п’ять — годиться?
— Треба знайти якісь докази — типу, папери?
— Ні. Зроби все як слід, я й без паперів обійдуся.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги