НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Так, перший голос безсумнівно належав Етелі. Етель завжди приходила у нічні роздуми Кейт, Етель завжди приносила з собою закляклий страх, ця дурна, незграбна, доскіплива сучка, паскудна стара шкапа. І незрідка траплялося, що Кейт говорила сама собі: «Зачекай. Чому вона паскудна стара шкапа? Чи не тому, що ти скоїла помилку? Навіщо ти її видворила? Якби ти добре подумала, то залишила б її при собі».

Кейт не знала, де зараз може бути Етель. А якщо котрась із цих агенцій її розшукає — чи принаймні дізнається, куди вона виїхала? І тоді Етель розбовкає все про ту ніч і покаже їм скельця. Тоді вже почнуть винюхувати два носи замість одного. Так, але яка різниця? Варто Етелі напитися пива, як вона почне патякати направо й наліво. Звісно, всі гадатимуть, що вона просто докучлива шльондра. А людина з агенції... ні, жодних агенцій.

Багато годин проводила отак Кейт разом з Етеллю. Чи зрозумів суддя, що це підстава — і дуже примітивна? Даремно вони вказали рівно сто доларів. Надто очевидно. Чи не здогадався шериф? Джо сказав, що її вивели за межі округу в Санта-Крус. Що розповіла Етель заступнику шерифа, який її випроваджував? Етель — ледаща стара корова. Може, вона влаштувалася у Вотсонвілі. Спершу Паджаро, там залізничний вузол, потім річка Паджаро і міст до Вотсонвіля. Багато залізничних ремонтників їздить туди-сюди — мексиканці, індуси. Ця дурноверха Етель могла вирішити, що їй вдасться закрутити з ремонтниками. Чи не сміховинно, якщо вона так і не виїхала за межі Вотсонвіля, до якого звідси лише тридцять миль? Вона навіть могла би підскочити сюди на зустріч зі своїми друзями, якби схотіла. Може, вона подеколи навідується до Салінаса. Може, вона просто зараз у Салінасі. Копи навряд чи будуть сильно перейматися через неї. Може, варто послати Джо до Вотсонвіля, хай подивиться, чи там Етель. Вона могла податися й до Санта-Круса. Джо і там мусив би побувати. Він швидко впорається. Джо зуміє знайти будь-яку повію в будь-якому місті протягом кількох годин. А якщо він її знайде, то вже якось доправить сюди. Етель дурепа. Хоча, коли він її знайде, чи не краще самій Кейт поїхати до неї? Замкнути двері. Повісити табличку «Не турбувати». Вона з’їздила б до Вотсонвіля, зробила свою справу і повернулася назад. Ніяких таксі. Сісти в автобус. Ніхто нікого не помічає на нічних рейсах. Люди сплять, знявши взуття і підклавши під голову складені пальта. Зненацька вона усвідомила, що їй страшно їхати до Вотсонвіля. Нічого, вона себе примусить. І всім цим роздумам прийде кінець. Дивно, як їй раніше не спало на думку послати туди Джо. Це ж ідеальний план. Джо здатний дещо непогано зробити, проте цей бовдур вважає себе розумахою. З такими найлегше управлятися. Етель дурепа. Тому з нею управлятися важко.

Що більше покарлючувалися руки і мозок Кейт, то більше й більше покладалася вона на Джо Велері як на свого головного помічника, свого посередника і свого ката. Вона в глибині душі боялася дівчат свого закладу — не тому, що вони були більш ненадійні, ніж Джо, але тому, що істеричність, яка завжди чатувала поруч, могла вибухнути щомиті, знищити їхню обачність, розхитати самозбереження і рознести вщент не лише їх самих, а й усе навколо. Кейт завжди вміла приборкати цю постійну загрозу, але тепер поступове накопичення кальцію на суглобах і поступове зростання страхів примушували її шукати допомогу, і шукати її у Джо. Чоловіки, як їй було відомо, мали трохи міцнішу загорожу від самознищення, ніж ті жінки, яких вона знала.

Кейт відчувала, що може довіряти Джо, оскільки серед її паперів лежав документ, що стосувався такого собі Джозефа Венути, який втік з в’язниці Сан-Квентин на четвертому році п’ятирічного терміну за пограбування. Кейт ніколи не натякала на це Джо Велері, але була певна, що воно справить на нього заспокійливий ефект, якщо він почне відбиватися від рук.

Джо заносив їй щоранку тацю зі сніданком: зелений китайський чай, вершки і тост. Він ставив тацю біля ліжка, доповідав про справи й отримував розпорядження на день. Джо розумів, що вона дедалі більше залежить від нього. І він поступово й обережно вивчав можливості перебрати увесь бізнес на себе. Проте в глибині душі Джо страшенно боявся Кейт.

— Доброго ранку,— привітався він.

— Я не вставатиму на сніданок, Джо. Просто дай мені чаю. Тобі доведеться тримати чашку.

— Болять руки?

— Так. Але загострення минеться, і стане легше.

— Схоже, ви мали важку ніч.

— Та ні,— відповіла Кейт.— Я добре виспалася. Приймаю зараз нові ліки.

Джо підніс чашку їй до губ, вона пила маленькими ковточками, дула на чай, щоб охолодити.

— Досить,— промовила вона, випивши лише півчашки.— Як пройшла ніч?

— Я навіть хотів зайти до вас ще вчора і розказати. Один селюк прибув з Кінг-Сіті. Щойно продав свій врожай. Закупив увесь наш заклад. Витратив сім сотень, не рахуючи того, що роздав дівчатам.

— Як його звали?

— Не знаю. Але сподіваюся, від ще до нас прийде.

— Слід дізнатися, як його звуть, Джо. Я тобі не раз про це говорила.

— Він доволі потайний.

— Тим більше необхідно знати, хто він. Невже ніхто з дівчат не обшукав його?