— Не знаю.
— То дізнайся.
Джо відчув, що вона трохи повеселішала, і настрій у нього поліпшився.
— Я дізнаюся,— запевнив він.— Є за що зачепитися.
Кейт уважно подивилася на нього, немов оцінюючи, вивчаючи, і він зрозумів, що зараз щось станеться.
— Тобі тут подобається? — лагідно запитала вона.
— Авжеж. Мені тут добре ведеться.
— Ти міг би мати щось краще — або гірше.
— Мені у вас добре, і все подобається,— занепокоєно сказав Джо і гарячково почав пригадувати, чи не завинив у чомусь.— Мені у вас дуже добре.
Кейт облизала губи своїм гостреньким, як стріла, язичком.
— Ми з тобою можемо спрацюватися,— промовила вона.
— Все буде, як ви схочете,— улесливо сказав він, і його накрила хвиля радісного збудження. Він терпляче чекав. Вона не квапилася продовжувати.
— Джо, я не люблю, коли в мене крадуть,— нарешті заговорила вона.
— Я нічого не брав.
— Я й не кажу, що це ти.
— А хто?
— Зараз розкажу, Джо. Пам’ятаєш оту стару дурепу, яку нам довелося видворити з округу?
— Етель чи як там її?
— Так. Саме оту. Вона дещо прихопила. Тільки тоді я ще не знала.
— А що це було?
У голосі Кейт забриніли крижані нотки.
— Не твій клопіт. Слухай мене уважно, Джо. Ти — спритний хлопець. Де б ти став її шукати?
Голова у Джо працювала швидко, не так через розум, як через досвід і інтуїцію.
— Вона вже доволі замордована. Далеко не заїде. Старі лахудри далеко не їздять.
— Ти кмітливий. Як гадаєш, може вона бути у Вотсонвілі?
— Там або в Санта-Крусі. Принаймні я би поставив на те, що вона не вибралася далі за Сан-Хосе.
Кейт обережно розтирала пальці.
— Ти хотів би заробити п’ять сотень, Джо?
— Хочете, щоб я її знайшов?
— Так. Просто знайди. Коли знайдеш, не виказуй себе. Просто дай мені її адресу. Це ясно? Просто скажи мені, де вона.
— Гаразд. Мабуть, добряче вона вас обмахорила.
— Це не твій клопіт, Джо.
— Так, мем. Хочете, щоб я починав?
— І якнайшвидше, Джо.
— Важкувато буде,— сказав він.— Багато часу спливло.
— Це твої проблеми.
— По обіді поїду до Вотсонвіля.
— Добре, Джо.
Кейт замислилася. Він знав, що вона ще не скінчила, але чи схоче щось додати? Вона заговорила.
— Джо, чи не зробила вона чогось — чогось дивного того дня в суді?
— Та ні, чого б це? Кричала, що її підставили, але ж вони всі так кажуть.
І раптом він пригадав те, на що не звернув уваги в той час. З пам’яті виринув голос Етелі, яка говорила: «Ваша честь, мені треба поговорити з вами наодинці. Я маю дещо повідомити». Джо спробував заховати глибше цей спогад, щоб обличчя не видало його.
— Отже, щось було? — запитала Кейт.
Він запізнився. Мозок його шукав безпеки.
— Щось таки було,— він хотів виграти час.— Намагаюся пригадати.
— То пригадуй! — голос був пронизливий, тривожний.
— Так от...— він придумав.— Так от, я чув, як вона казала копам, щоб вони... чи не могли б вони відправити її на південь. Казала, що має родичів у Сан-Луї-Обіспо.
— І що? — Кейт подалася до нього.
— А копи відповіли, що то збіса далеко.
— Ти шпаркий, Джо. Куди поїдеш насамперед?
— До Вотсонвіля. Маю приятеля у Сан-Луїсі. Він порозпитує для мене. Я йому зателефоную.
— Джо,— гостро застерегла Кейт.— Я не хочу розголосу.
— За п’ять сотень ви все отримаєте швидко й тихо,— сказав Джо. У нього був чудовий настрій, попри те, що очі Кейт знову стали пильними й зосередженими. Але наступні її слова пробуравили йому шлунок до самого хребта.
— Джо, до речі, тобі щось говорить прізвище Венута?
Він спробував відповісти, поки не перехопило в горлі:
— Анічогісінько.
— Повертайся якнайшвидше,— мовила Кейт.— Перекажи Гелен, щоб зайшла до мене. Вона виконуватиме твої обов’язки.
3
Джо спакував валізу, пішов на вокзал і купив квиток до Вотсонвіля. У Кастровілі, першій станції на північ, він зійшов і прочекав чотири години на експрес «Дель Монте» з Сан-Франциско до Монтерея, кінцевого пункту призначення. У Монтереї він зайшов у готель «Центральний» і зареєструвався під іменем Джон Вікер. Потім сходив з’їсти стейк у закусочній «Татусь Ернст», купив пляшку віскі й повернувся до свого номера.
Він зняв черевики, піджак і жилет, відстібнув комірець, розв’язав краватку й улігся в ліжко. Віскі й велика склянка стояли на тумбочці біля латунного ліжка. Люстра на стелі світила йому просто в обличчя, але це йому не заважало. Він цього просто не помічав. Він акуратно залив собі мозок півсклянкою віскі, потім зчепив руки за головою, схрестив ноги і почав розкладати по поличках думки, враження, відчуття та інстинкти.
Він усе добре зробив і гадав, що перехитрив її. Що ж, він її недооцінив. Але як у дідька вона рознюхала, що він у розшуку? Він подумав, що можна б виїхати до Ріно або до Сієтла. Морські порти — це завжди добре. А тоді... хоча, хвилинку. Думай як слід.
Етель нічого не вкрала. Вона щось має. Кейт боїться Етелі. П’ять сотень — це купа грошей, щоб розшукати якусь зацофану шльондру. Те, що Етель сказала судді, по-перше, правда, по-друге, лякає Кейт. Цим можна скористатися. Дідько! Але ж вона знає про його втечу з в’язниці! Джо не мав наміру відбувати свій термін, та ще й з додатковим покаранням.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги