— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.
— Ви не...— почала Абра.
— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.
— Про що це ви?
— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?
На її обличчі проступила впертість.
— Я поставила вам питання.
— Я не чув жодного питання,— спокійно відповів Лі й додав впевнено: — Ти ні про що мене не питала, Абро.
— Напевно, ви вважаєте, що я ще маленька...— почала Абра, але Лі перебив її.
— Колись я працював у тридцятип’ятирічної жінки, яка успішно опиралася досвіду, навчанню і красі. Якби їй було шість років, вона була б горем для своїх батьків. У тридцять п’ять їй було дозволено розпоряджатися грошима і життям людей, які її оточували. Ні, Абро, вік тут ні до чого. Якби я мав що тобі сказати, то сказав би неодмінно.
Дівчина всміхнулася йому.
— Я хитра,— сказала вона.— Треба мені бути хитрою?
— Боже борони, ні! — вигукнув Лі.
— Тоді чому ви не хочете, щоб я спробувала в усьому розібратися?
— Мені байдуже, що ти робиш, доки не втягуєш у це мене. Гадаю, що якою б слабкою і поганою не була хороша людина, вона має стільки гріхів, скільки здатна винести. У мене вистачає гріхів, які мене турбують. Можливо, мої гріхи не такі витончені, як у декого, але я відчуваю, що можу з ними впоратися. Вибач, будь ласка.
Абра перехилилася через стіл і пальцями в борошні торкнулася долоні Лі. Жовта шкіра його руки була туга і блискуча. Він подивився на білі сліди, що їх залишили її пальці.
— Мій батько хотів сина,— сказала Абра.— Гадаю, він ненавидить ріпу і дівчаток. Він усім розповідає, як дав мені це безглузде ім’я. «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».
— Ти хороша дівчина,— всміхнувся їй Лі.— Завтра я куплю ріпу, якщо ти прийдеш до нас на вечерю.
— То вона жива? — тихо спитала Абра.
— Жива,— відповів Лі.
Грюкнули вхідні двері, й до кухні зайшов Кел.
— Привіт, Абро. Лі, тато вдома?
— Ні, ще не повернувся. Чого це ти так сяєш?
Кел простягнув йому чек.
— Тримай. Це тобі.
Лі подивився на чек:
— Ми не домовлялися про відсотки.
— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.
— Не розкажеш, де ти їх роздобув?
— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.
— Мені вже час додому,— сказала вона.
— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.
— Зробити що? — спитала вона.
— Подарунок татові.
— А який? — допитувалася Абра.
— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.
— А Лі знає?
— Знає, але не розкаже.
— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.
І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.
Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.
— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.
— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?
— П’ятнадцять тисяч доларів.
— Чесно?
— Ти маєш на увазі, чи я їх не вкрав?
— Так.
— Чесно,— відповів Кел.— Пам’ятаєш, як ми пили шампанське на честь Арона? Ми купимо шампанське. А ще — прикрасимо їдальню. Гадаю, Абра допоможе.
— Ти впевнений, що твій батько потребує грошей?
— А хіба ні?
— Сподіваюся, ти не помиляєшся,— сказав Лі.— Як справи у школі?
— Не надто добре. Але я надолужу після Дня подяки,— пообіцяв Кел.
2
Наступного дня після уроків Абра наздогнала Кела.
— Привіт, Абро. Ти смачно готуєш помадку.
— Остання була сухувата. Треба більше вершків.
— Лі від тебе в захваті. Що ти з ним зробила?
— Мені подобається Лі,— відповіла вона і ненадовго замовкла.— Келе, я хочу в тебе дещо спитати.
— Питай.
— Що відбувається з Ароном?
— Тобто?
— Здається, він думає тільки про себе.
— Що ж тут нового? Ти з ним посварилася?
— Ні. Коли він розпочав усі ті розмови про церкву, про безшлюбність, я пробувала з ним сваритися, але він і слухати нічого не хотів.
— Не одружитися з тобою? Навіть уявити цього не можу.
— Келе, зараз він мені пише листи про кохання, та тільки ці листи не до мене.
— А до кого?
— Схоже, що до нього самого.
— Я все знаю про вербу,— сказав Кел.
Абра не дуже здивувалася.
— Справді? — спитала вона.
— Ти сердишся на Арона?
— Ні, не серджуся. Просто не можу його відшукати. Я його не знаю.
— Зачекай трохи,— порадив Кел.— Може, у нього зараз такий період у житті.
— Чи скінчиться воно добром для мене? Як по-твоєму, чи не помилялася я весь цей час?
— Звідки мені знати?
— Келе, чи правда, що ти блукаєш ночами і навіть заходиш до... до поганих закладів?
— Правда,— відповів Кел.— Це тобі Арон сказав?
— Ні, не Арон. А навіщо ти туди ходиш?
Він ішов поруч і не відповідав.
— Скажи мені,— попросила Абра.
— А тобі навіщо?
— Це тому, що ти поганий?
— А ти як гадаєш?
— Я теж погана,— сказала Абра.
— Ти з глузду з’їхала. Арон це з тебе виб’є.
— Ти так гадаєш?
— Ще б пак! — відповів Кел.— Куди він подінеться?
Розділ 45
1
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги