ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Корова здригнулася всім тілом і впала на поміст. Чаша з гуркотом покотилася, залишаючи по собі паруючий рожевий слід. Кемаль-шейх розчаровано

простежив за її рухом, а потім так само спокійно підняв очі на хлопця.

— Допоможіть! Ви маєте їй допомогти! — закричав Бекир, падаючи на

коліна коло дівчинки. Він обхопив її голову руками, намагаючись не дати

захлинутися. На губах Чорної Корови виступила піна. Її били судоми. Бекира

охопив розпач. Погляд застилали сльози. Він звернувся до натовпу в пошуках

допомоги, але жоден не поворушився. Вони чекали на рішення старого. Чорна

Корова затихла. Бекир обережно поклав її на поміст і випростався.

— Це ти, ти вбив її! — Він кинувся до Кемаля-шейха, але було вже пізно.

Обпалений заступив йому дорогу, а хтось невидимий скрутив руки за спиною.

Бекир вигнувся, спробував ко`пнути обпаленого між ноги. У відповідь дістав

добрячого потиличника. На нього накинули пута. У роті опинилася смердюча

ганчірка. У вухах стояв шум від удару, він викручував голову, щоб побачити, де

Ніязі і що робитимуть з Чорною Коровою, але йому цього не дозволили. Бекира

стягли з помосту. Сильні руки проволокли коридорами, а потім вкинули до

видовбаної в камені келії.

— Сховай зуби, куджу. Тобі ще з нами жити й жити, — ошкірився

обпечений і зачинив за собою двері.

— І не надійся! — у кляп пробубонів Бекир.

***

— Як ти, хлопчику? — Бекир відчув коло своїх губ кухоль і сіпнув

головою. Обличчя обдало бризками.

— Це просто вода, — сказав Кемаль-шейх і обережно витер його

підборіддя. Кришталики суєру на шкірі старого зачаровували. На Бекира наче

дивилися сотні розверзстих очей. — Я тебе розв’яжу, якщо обіцяєш не брикатися.

Бекир кивнув, хоча найбільше йому хотілося зацідити Кемалю-шейху межі

очі. Шаман спритно скинув пута. Бекир заходився розтирати затерплі м’язи.

Келія була кілька кроків завширшки. Стелю вкривало зображення Бога Спалахів

— чоловіка, від якого відходило чотири промені. За дверима промайнула тінь

обпеченого. Кемаль-шейх сів на видовбане в стіні ліжко. Бекир залишився на

підлозі.

— Даремно ти відмовився пити Воду Життя. З тобою б не сталося нічого

поганого. Навпаки, сім’я Бога дає полегшення.

— Як Чорній Корові? — схлипнув Бекир.

Кемаль-шейх зробив нетерплячий жест і скривив губи, наче хотів якомога

швидше пропустити цю частину розмови.

— З нею все добре.

— Вона жива?

— Авжеж, жива. Вода Життя не вбиває.

— Я хочу її побачити.

— Побачиш. Можливо. Але спершу ми поговоримо. — Кемаль-шейх

нахилився до Бекира, наче прагнув усіма кришталиками-очима вивчити його

суть. — Болбочан-ага сказав, що ви йшли з Ак-Шеїх. Хто вас відправив по

Золоту Колиску?

Кемаль-шейх хитро примружив очі. Подібний вираз обличчя Бекир вже

бачив в Азіза-баби, коли той ставив питання за темою уроку й очікував на

відповідь, яку сам добре знав.

— Ви вже знаєте відповідь, чи не так?

— Розумний хлопчик. — Кемаль-шейх хотів погладити Бекира по голові, але хлопець відсахнувся. Очі шамана злісно блиснули. — Азіз-баба був твоїм

учителем? Він зовсім збожеволів? Вирішив відродити орден?

— Ніякий він не божевільний, — образився Бекир. Він міг по-різному

ставитися до старого, навіть сам його називав часом божевільним, але не

дозволить це робити іншому. — Про який орден ви говорите?

Кемаль-шейх витяг із хірки бляшанку, зняв кришку, зачерпнув кінчиком

довгого брудного нігтя червоний порошок, спрямував до рота й з недовірою

подивився на хлопця. У носі Бекира засвербіло від пряного аромату юшану.

— Хіба Азіз-баба не розказував тобі про чильтани?

Бекир заперечно покрутив головою. Старий презирливо хмикнув.

— Цей орден тисячоліття тому започаткував Сакатево-мученик, щоб

охороняти Золоту Колиску. Століттями вона лежала в могилі відьми Амаги, аж

поки Двобог не прокинувся. Родину останнього охоронця Золотої Колиски

Номана Герая вбили, а реліквію викрали. Сліди її загубилися, аж доки Золоту

Колиску не розшукав Азіз-баба. Дивно, що він тобі цього не розказував. Азіз-баба любить вихвалятися.

— Не розказував. — Бекир відчув укол ревнощів. Він завжди вірив словам

Азіза-баби і вважав, що старий любить його більше за власного онука. — Азіз-баба наказав іти до моря. Назвав місце, де ми її знайдемо.

— Ну ж бо вгадаю: він відправив вас до древнього прихистку дервішів, до

текіє в Гизльові? Туди, де ховалися батьки Мамая?

Бекир не знав, хто такий Мамай, але місця Кемаль-шейх назвав правильно.

Азіз-баба присягався, що відкрив його тільки Бекиру та Ніязі.

— Старе брехло, — крякнув Кемаль-шейх, спостерігаючи, як міниться

обличчя Бекира. — Йому не можна вірити, не можна, кажу тобі. Усі його слова

— казки. Він і мене ними обплутав. Я приїхав у Кіммерик будувати канал. Задля

цього ми руйнували могильники. І, віриш, із кожного я чув голоси й бачив духів.

Товариші стали вважати мене божевільним. А от Азіз-баба сказав, що це дар, який мають лише чильтани. — Зіниці шамана розширилися, а очі перетворилися

на чорні вуглинки. — Він показав мені моє минуле й навіть трохи майбутнього. І

тим купив. Сказав, що на Кіммерик чекає катастрофа, що ми маємо

підготуватися. Маємо знайти Золоту Колиску. І я йому повірив, дурень. Весь цей