ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

та Ніязі цьому не дуже повірили і, зважаючи на зовнішній вигляд каратабінців, вирішили пити лише молоко тулпарів. Від незвичної їжі хлопчик-лис пів дня

провів у нужнику, але від пригощань не відмовився. Тут, як і в Ак-Шеїх, екскременти тварин і людей бережно збирали та скидали в компостні ями, але

запаху не було. Його теж «з’їдали» рослини.

— Це джанат, Бекире, райський сад! — захоплено щебетала Чорна Корова.

Вона ніяк не могла наїстися жовтими плодами, місцеві називали їх «кайси».

Навіть Ніязі, попри проблеми з животом, мав цілковито щасливий вигляд.

Вологим повітрям печерного міста було легше дихати. Але Бекира все дратувало.

Особливо те, що він майже не відчував потреби в ліках Ма. Голова

продовжувала гудіти, а м’язи боліли, наче під час хвороби. Але це було

дрібницею порівняно з тим, що він витримував у вилазках з Ак-Шеїх. Він

відчував, що щось змінилося. І це стосувалося не тільки тіла. Скелі, земля над

головою немов зруйнували його зв’язок з Ак-Шеїх.

А ще його стискали нехай і майже невідчутні стіни печери. Це був той

самий підвал, хоч і більший. З тією різницею, що з підвалу в Ак-Шеїх можна

було вибратися, коли забажаєш, а з Кара-Тобе —лише з дозволу Кемаля-шейха.

З того, як селяни ставилися до загону Болбочана, Бекир зрозумів, що Армію потвор хоч і підтримують, але не надто вітають.

Армійців розмістили майже в ізоляції — за вигоном для тулпарів, а Джаніке-ханум завжди затуляла обличчя, коли їй випадало нести їм їжу.

— Ти чого? Ти ж сам завжди хотів звалити? — безтурботно запитав Ніязі, шматуючи стегно маленької тваринки.

— Це ти завжди хотів звалити. За стіну чи до Армії потвор, — огризнувся

Бекир. Його все дратувало, а найбільше — щеняча радість Ніязі від перебування

в Кара-Тобе. — І що тепер? Готовий набивати живіт у цій ямі, щоб тільки не

думати про Ак-Шеїх?

— Я сам із тобою пішов, — обурився Ніязі.

— Тільки тому, що тебе випхав Азіз-баба. Ти ж не віриш, що ми зможемо

її знайти? — Бекир хапався за казку про Золоту Колиску, як за соломинку, наче

завдання Азіза-баби виправдовувало їхню втечу з Ак-Шеїх.

Ніязі відклав їжу й опустив голову. А потім сказав те, про що не

наважувався думати Бекир:

— Ти думаєш, Старші Брати знищили Ак-Шеїх?

— Перестань! Не смій так говорити. — Бекир стиснув кулаки. — Це наш

дім. Ми знайдемо Золоту Колиску й повернемося. — Хлопець задихнувся від

власних слів. Кого він дурить? Селища, до яких вдираються Старші Брати, не

виживають. Їх стирають. Випалюють, щоб навчити інших. Їм не буде куди

вертатися.

— Ми можемо залишитися тут? — наче підслухав його думки Ніязі.

— Як собі хочеш, — буркнув Бекир і несподівано зустрівся з обуреним

поглядом хлопчика-лисеняти.

— Звісно, ти ж відважний герой, улюбленець Азіза-баби. Ти завжди мусиш

усіх рятувати. А інші, не такі відважні, можуть хоч і загнутися. Золота Колиска

— це казка. Місце, про яке казав дід, уже давно поглинуло море. Тут усі про це

знають! І ти хоч уявляєш, як нам пощастило?! Ми б не вижили! І Чорній Корові, якщо хочеш знати, тут теж подобається!

Над Кара-Тобе рознеслося виття сирени. Кілька років тому таким звуком в

Ак-Шеїх попереджали про наближення бурі. Але з часом механізм зіпсувався.

Тепер калатали в залізну трубу, що висіла в центрі селища. Для мешканців Кара-

Тобе тривожне завивання було звичним і означало скликання на чергову

молитву.

Бекир вирішив, що з нього досить. Якщо для того, щоб піти із селища, потрібен дозвіл Кемаля-шейха, то він його отримає. Бекир приєднався до

мешканців печери, які кидали свої справи й підтюпцем ішли на головну вулицю.

— Ти куди? — Його наздогнала Чорна Корова.

Вона розглядала процесію. Усі давали дорогу кільком хлопцям в одязі для

поверхні. На них були щільні костюми та маски, що мали захистити від пилу.

Найвищого з ніг до голови вкривало золотисте хутро, він мав сильні м’язи й

міцну шию. За ним ішов невисокий хлопець, схожий на новонароджену кушуль.

Він мав тонку напівпрозору шкіру на животі, крізь яку виднілося темне

скупчення кишок. Найнижчий був схожий на Ніязі: він теж нагадував степову

лисицю.

— Хто вони?

— Буюки, — сказала Чорна Корова, не зводячи очей із процесії. —

Сьогодні їхній день.

— Що це означає?

Дівчинка стенула плечима, немов це було настільки зрозуміло, що не

потребувало пояснення. Бекир роздратовано пхикнув і пішов з усіма.

Дім молитов нагадував величезну юрту. Це була єдина в Кара-Табе кругла

споруда. По задній стіні постійним потоком у бетонну ванну стікала суєрна вода

— відгалуження величного водоспаду Учан-Су. По краях стіни блищали

величезні кристали, смерділо отруйною сіллю. У центрі дому розміщувалося

ритуальне вогнище. Дим підіймався через вузький отвір у даху. Людей набилося

багато. Бекир відчув, як од диму защипало в очах. Болбочана він не побачив, але

розгледів Шипохвоста й Сейдамета — так насправді звали армійця із залізною

короною на голові. Натовп пожвавився. Сотні очей прикипіли до чоловіка, який

зайшов на підвищення за вогнищем. Бекир здогадався, що то й був Кемаль-шейх.

Темну шкіру чоловіка вкривали тисячі яскравих цяток. Лише за якусь мить

хлопчик зрозумів, що це кришталики суєру. Кемаль-шейх мав довге збите в