ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Ма. Що б вона сказала на звинувачення Кемаля-шейха на адресу старійшини Ак-Шеїх? Мати довіряла Азізу-бабі. Запевняла, що саме він їх прихистив. Якщо

Азіз-баба досі співпрацював зі Старшими Братами, то чому так довго їх ховав? І

Бекир сам бачив Аслана та Кебапа в ніч, коли загинув Рябов. Значить, дід віддав

Рябова джадалу. Допоміг убити одного зі Старших Братів. Отож слова Кемаля-шейха — брехня. А як же тоді звіт про дітей? Бекир упізнав руку старого. Його

голову розривали сумніви: кому вірити, як допомогти друзям? Чи здатна Вода

Життя дати відповіді на ці запитання? Може, Чорна Корова має рацію і його

страх перед суєром перебільшений. Його вдарило Дерево Болю, він потрапив під

Сазаган, але досі не змінився. Може, сім’я Бога і не здатне його змінити? Бекир

добре розумів: вони зможуть звідси вибратися, тільки якщо здобудуть довіру

Кемаля-шейха. А шаман вимагав, щоб Бекир випив Води Життя.

У двері тихенько постукали. До келії нечутно зайшла жінка й поставила

перед ним вечерю. Вона була в яскравій бурці, що закривала все тіло. Обличчя

ховалося під запиналом. Бекир відвернувся. Але жінка не пішла. Вона причинила

двері, сіла поруч і зняла з голови бурку.

— Не пий Воду Життя, Бекире. — Джаніке-ханум м’яко торкнулася його

руки. — Кемаль-шейх хоче тебе змінити, щоб використати вміння, які ти

здобудеш. Він так з усіма робить.

— Ви про що? — насупився Бекир. Він зрадів приходу жінки, але Джаніке-ханум сказала те, що він зараз найменше хотів почути.

— Нас змінили не Спалахи, — Дажніке-ханум подивилася на свою зміїну

шкіру, — а Кемаль-шейх. Ці печери старовинні. Відразу після Спалахів тут

сховалося чимало людей. А потім сюди прийшов він, знайшов джерело суєру й

почав нас змінювати. Ми пили з Учан-Су, але не всім удалося вижити. Мій син

не витримав випробування. І ніхто ніколи не скаже, як на тебе подіє Вода Життя.

— Твій син помер? — Досі Бекир вірив, що експерименти над засоленими

проводять тільки Старші Брати. Джаніке-ханум кивнула. Зміїні очі заблищали.

— Обіцяй, що не питимеш. Силоміць він не заллє. Ти маєш прийняти сім’я

Бога. І під замко`м він тримати тебе довго не зможе. — Джаніке-ханум схопила

його за зап’ясток. Подвійні повіки блимнули на зміїних очах. Вона набрала повні

легені повітря і видихнула останній аргумент: — Він щось знає про твою матір.

Я чула, як Кемаль-шейх перемовлявся з Болбочаном. Але мертвий ти нічого про

неї не дізнаєшся. Обіцяй не пити Воду Життя.

У Бекира стиснуло в грудях. Він заспокійливо поплескав Джаніке-ханум

по руці. А коли жінка пішла, довго дивився на зачинені двері. Скільки обіцянок

він давав Ма й скільки з них порушив… Коли в коридорі стихли всі звуки, він

загупав у двері й оголосив, що готовий зустрітися з Кемалем-шейхом.

***

Стіни покоїв Кемаля-шейха завішували древні постери. На численних

стелажах і тумбах стояли механізми з часів до Спалахів. З особливою

обережністю та увагою були розкладені папери. У Кемаля-шейха зберігалася

ціла бібліотека — стоси з агітками Старших Братів, газетами, афішами, оголошеннями. На почесному місці висів пожовклий аркуш із незрозумілими

назвами й малюнками тарілок зі стравами. «Меню», — прочитав Бекир.

У ніші, видовбаній у стіні, стояли книжки. Як і в підвалі Бекира, більшість

була без палітурок. Траплялися й цілі. Вони, наче музейні експонати, лежали під

великими уламками скла. На полицях стояли залізні банки з-під консервів, пластикові та паперові пакети з різнокольоровими написами, набори інструкцій

та етикеток. Кімната

Кемаля-шейха втілювала його мрії. Скільки всього він міг дізнатися про

світ, який загинув до його народження. Бекир торкнувся корінця «Сказань

генерала Григоренка».

— Обережно. — Кемаль-шейх поставив книжку на місце. На старому був

довгий білий халат, що закривав майже все тіло. На голові стримів гострий

конусоподібний ковпак. — Це переписано з утраченого оригіналу. Цінна річ.

— Навіщо ви це збираєте? — Бекир розвів руками, показуючи на колекцію

старого. — Вам же не подобається те, що було до Спалахів і що відбувається

зараз?— Не подобається. Але суєр плутає наші спогади, а я хочу, щоб ми

пам’ятали, щоб наші діти пам’ятали.

— Що ми втратили? — Бекир торкнувся видертої ілюстрації з книги, де

були зображені вкриті зеленню гори Кіммерика.

— Ні. Чого позбулися. Ти бачиш красу природи, а я — землю, яку не

цінували і зрештою знищили. Ностальгія — глевкий фундамент для нового. Ми

сьогоднішні — не такі, якими були до Спалахів. Повернути себе неможливо.

Жити минулим — значить ніколи не побачити майбутнього. Минуле треба

відпускати.

Шаман обережно простягнув йому миску. З неї йшла пара.

— Але якщо ми забудемо тих, хто заподіяв нам зло, то хіба не запросимо

їх повторити? Азіз-баба розказував, що прислужники Двобога колись вигнали

кіммеринців. Тільки пам’ять і злість дозволила їм повернутися. Навіщо він нам

це розказував, якщо служив Старшим Братам? — Бекира знову охопили сумніви.

— Азіз-баба більше за чильтани любив називати себе співцем пам’яті, —

Кемаль-шейх продовжував посміхатися, але в його голосі з’явилося