ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

метою. — Герман Зорг облизав губи. Лєканя втупив погляд у жінку. Вона

вчепилася руками в коліна, широко розвела ноги й закричала. Лєканя на мить

затулив вуха. Але очей відвести не зміг. Почулися хлюпання й тихий стогін

жінки.— Його звати Номан! Номан. Захисти, велика мати Албасти! — закричала

породілля і знепритомніла.

Герман підвівся і підійшов до жінки. Її спідниця заворушилася. Лєканя

подумав, що дитина, якщо жива, має закричати. Герман нахилився, щоб

відкинути закривавлену тканину, і цієї миті в печері стало темно. З вікна

зістрибнув якийсь велет. Лєканя встиг побачити довге сплутане волосся, червоні, наче жарини, очі та обвислі груди, які потвора закинула собі на плечі.

Жінка, наче величезна мавпа, побігла підлогою, штовхнула гімназиста, зиркнула на Лєканю й обнюхала породіллю. Та не ворушилася. Тоді чудовисько

виплюнуло їй в обличчя якісь слова, схопило дитину й вистрибнуло у вікно.

Лєканя підбіг і подивився вниз. Потвори ніде не було. Сонце вже торкнулося

обрію. Тіні в западинах стали темнішими. Лєканя вирішив, що саме час

ушиватися. Чесному борцеві за революцію немає чого робити в бісівських

казематах. Нехай німчура дає раду з тілом. За його спиною щось заворушилося.

Породілля знову вигнулася. Тепер у ній з’явилося щось нелюдське.

Здавалося, уся вона вивернулася під неприродним кутом. Очі налилися кров’ю.

Язик вивалився, а зуби стали довгими й гострими. Плечі викрутило в інший бік.

Жінка сіпнулася, міцні пута розірвалися. Лєканя побачив, як розійшлася шкіра

на її зап’ястках.

Жінка випростала руки, схилила голову й пішла на Германа. Лєканя ступив

крок. Волосся на його голові заворушилося. Десь позаду висіла мотузка. Він не

збирався гинути під кігтями потвор. Поки вона зайнята гімназистом, у нього є

кілька хвилин, щоб видертися нагору. А далі він знайде вихід.

— Допоможи! — прохрипів Зорг. Одержима осідлала хлопця. Між його

шиєю й зубами залишалося не більше, ніж лікоть. А потім мертва жінка

розвернула до Лєкані страшне обличчя. Він витяг парабелум і відчув, як

тремтить його рука. Хлопець набрав у легені повітря й випустив у її обличчя всі

вісім куль.

Через двадцять років, коли він власноруч каратиме ворогів народу, перед

його очима стоятиме це потворне обличчя. Його руки вже не тремтітимуть.

Печера наповнилася димом і запахом пороху. Вуха наче заклали ватою.

Постаті перетворилися на тіні у воді. Герман, як риба, закривав і відкривав рота.

Коли в печері стало ясніше, вони побачили мертву жінку з продірявленим

обличчям.

Лєканя байдуже копнув тіло й обережно виглянув із вікна. Потвори з

обвислими грудьми не побачив.

— Усі вісім рівно в ціль, — проказав Герман. Він не зводив очей із мертвої

й, мабуть, не відчував болю. На його худих грудях уже набубнявіли кров’ю

подряпини від кігтів потвори, яка забрала дитину.

— А ти не вірив, що я стрілок, — сплюнув Лєканя. До цього дня йому

жодного разу не вдавалося влучити. Хотілося пити й нюхнути тютюну. — Три

унції віддав би за понюшку, — сказав Лєканя й підняв Колиску. — Ти мені

винен, Германіє. Стільки свинцю на твою бабу перевів.

— Так, — простогнав Зорг, схопився за груди й гепнув на підлогу.

Лєкані самотужки довелося відтягти мертву в куток і закидати її шкурами.

У печері знайшлися хліб, головка овечого сиру, пів мішка яблук і торба із

сушеним кизилом. А найголовніше — джерело з водою. Лєканя наповнив свої

фляжки й бурдюк колоніста, а потім налив на голову Герману. Коли гімназист

прийшов до тями, Лєканя розщедрився на ковток самогону.

— Я теж піду до червоних, за ними — сила. По тобі бачу, — прогугнявив

осоловілий Герман. Лєканя ковтнув, скривився і подивився на Колиску. Язики

вогнища, яке вони розпалили посеред печери, виблискували на окованих

золотом боках.

— Як думаєш, — замислено проказав Лєканя, — якщо потвори існують, то, може, і бог є?

— Гм, — гмикнув Герман. — Не знаю щодо старого бога, але вся ваша

революція породила нового. Йому я і служитиму.

Вони ще кілька годин пили самогон. Із криком «дайош революційну

справедливість» Лєканя надзюрив у Золоту Колиску. Герман заливався реготом, але повторювати не став.

На світанку вони витягли зі сховку човен. «Якщо пощастить, — думав

Лєканя, — зранку пристану до острова Джарилгач. Або сховаюся на якійсь іншій

мілині. Сєнька Немич добре знав ці води. Колись цим шляхом водив

контрабанду до Одеси, то й Лєканя не пропаде. Тільки що з цим? Пристрелити

німчуру чи лишити?» Хлопець закинув рушницю й обернувся до Германа. Рука

так і свербіла.

— Ти мене порятував. Герман Зорг такого не забуває, — торочив німець.

— Я б і дім тобі свій віддав, але тепер там чорномазі кімри. — Колоніст

захихотів. Гострі худі плечі сіпнулися, хлопець схопився за груди, притримуючи

нашвидкуруч прив’язані бинти. — Краще вже тобі, ніж їм.

«Один хєр пристрелять. Таким малохольним довго не ходити», — подумав

Лєканя і відштовхнув човен.

— Як тебе хоч звати? Скажи! — гукнув навздогін Зорг. — Може, таки

колись віддячу? У нас у Кіммерику кажуть, що борги треба віддавати.

— Іван я, Сєров. А так-то Лєканєю кличуть, — помахав рукою він. —

Бувай, Германіє!

Небо на обрії почервоніло. Скелясті урвища теж змінили колір. Йому