ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

перемогу, знову закричала жінка. Цього разу з такою тваринною силою, що

хлопці заклякли. Луна розкололася об стіни. Лєканя відпустив вухо Германа, а

той розтиснув кулаки.

— Що з нею? — запитав Лєканя.

— Народжує, — чомусь пошепки відповів Герман.

На підлозі у великій карстовій печері лежала жінка. Дві темні коси

вибилися з-під хустки. Одяг та обличчя вказували на те, що вона кіммеринка.

Величезний живіт, здавалося, притиснув її до підлоги. Коли її відпускав біль, жінка намагалася звільнити руки від пут. Лєканя подумав, що її плечі от-от

вивернуться. Трохи вище на камені стояла чудернацька фігурка. Бовван мав

великі груди й вивалений живіт. Поряд лежали сухі трави та недогарки свічок.

«Якесь поганське капище», — подумав Лєканя і ледь зупинив себе, щоб не

перехреститися.

Герман поринув у споглядання з жадібною цікавістю. Здавалося, він забув

про Лєканю і його пістолет. Він наблизився до жінки, застиг навприсядки й

витягнув шию. Лєканя закляк поряд.

— Ти диви, як її підкидає. У мене око вірне, сама не розродиться. Чи

пристрелити, щоб не мучилася? — пожартував борець за революцію.

— Ні, ще рано, — серйозно відказав Герман.

Лєканя роззирнувся. Печера не була дикою. У багатьох місцях виднілася

кладка. Стіни вкривали дивні малюнки й написи. За вікнами шуміло море.

«Цілком придатний сховок, якби не жінка й цей божевільний», — подумав

Лєканя.

— А хто вона?

Тепер уже точно було зрозуміло: жінка не його дівка й не мати.

— Баба, — вкотре пробелькотів німчура і, коли Лєканя вже вирішив йому

двинути, додав: — але незвична. Я повертаюся додому з надією знайти папіньку

й матінку, а там нікого. А на нашу недобудовану хату брудний кіммеринець уже

дах лагодить. Казали, що він приїхав вартувати курган, щоб звідти не видерлися

злі духи. Є такий за п’ять верст від нас. Кіммеринці вважають його святим або

чаклуном. Їх, дикунів, важко зрозуміти. Але я бачив, як вони падали перед ним

на підлогу. Наче щури. Фриц із батькової мануфактури чув, як його називали

нащадком ханського роду. А це жінка його. Стара бонна сказала, що вона точно

відьма й носить у собі поріддя диявола.

— Ну а ти, Германіє, нащо її сюди притяг? Помститися за відібраний

фатерлянд? — Лєканя остаточно переконався, що Герман, хоч і німчура й

напевно буржуй, але таки свій. Бо теж не терпів кіммеринців.

— А тобі секрет можна довірити? — замість відповіді запитав Зорг і, як

пугач, кліпнув великими круглими очима.

— Ага, — відказав Лєканя, а сам подумав: «Яйця виїденого не вартий

секрет, який можна першому-ліпшому розбовкувати».

Гімназист відійшов до стіни й підняв пузатий мішок. Очі Лєкані загорілися.

Контрибуцію він любив. Але вже наступної миті зневажливо сплюнув. Мішок

був завеликий як на гімназійного дрища. Зорг витяг щось схоже на корито з

ніжками. Боки конструкції вкривали золоті пластини з написами кіммерицькою.

— Що це? — розчаровано запитав Лєканя.

Подумки він уже обідрав і зважив золото. Набиралося щонайбільше три

унції. Краще вже попа общипати.

— Колиска. Чаклун, чоловік цієї, з могильника

дістав, — Герман кивнув на жінку. — Я ніч не спав, щоб побачити. Тіло

так задубіло, що на ранок не зміг до вітру сходити, так під себе й надзюрив. Але

воно було того варте. Що вже той чаклун виробляв: пісні співав, у бубна бив, зілля палив. Усе, щоб дух із могильника за колискою в наш світ не проліз.

— І де тепер той чаклун? — Лєканя про всяк випадок роззирнувся.

Бракувало отримати по лобі із засідки.

— Мужики пришибли, — сказав гімназист. — Я їм розказав, що він на

могильнику чудив, от вони й розізлилися. І хату його спалили. Він же з буржуїв.

— Праведний гнів пролетаріату? Розумію, — похитав головою Лєканя. —

А не міг ти щось цінніше, ніж цей нічний горщик, захопити?

Жарт не вдався. Від колиски віяло холодом. Дерево було старе й ледь

трималося купи. Подекуди виступила сіль, наче воно довго пролежало в морі.

Під новими золотими пластинами темніли бронзові накладки з прадавніми

малюнками. На золоті ж блищала кіммерицька в’язь.

— Це він прикрасив і закляття понаписував. У кіммеринців є легенда про

Золоту Колиску. Той, хто нею заволодіє, отримає Кіммерик. Видно, чаклунові не

сподобалася червона влада, от і вирішив вирити.

— Видно й тобі, німчуро, не дуже подобається. Колиска тепер у тебе? Хоч

не бачу, щоб ти став царем цієї землі. — Лєканя буцнув гімназиста під ребра.

Його дужче цікавило, чи залишилося золото в могильнику, але нехай і Германія

не розслабляється. Зорг зіщулився й порачкував. — Не сси, я в казки не вірю.

Звичайна колиска, хоч і давня.

— Це тому, що ритуал не завершений! Щоб Колиска запрацювала, у неї

треба покласти новонароджене дитя.

Як за сигналом, жінка заревіла. Живіт здригнувся. Породілля затиснула

косу між білими зубами. Білки почервоніли від напруги. Спина вигнулася. На

мить Лєкані здалося, що стіни затремтіли у відповідь. Він навіть звів гашетку.

Зорг жадібно сковтнув і витяг маленького ножика. Явно не для Лєкані.

— Хочеш покласти до Колиски немовля? І що — вбити? — аж присвиснув

Лєканя. Ото був би женішок для Антоніни Немич.

— Ну не колискові ж співати? От тому я сюди її і притяг. З науковою