ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

здалося, що в темному вікні блимнуло світло. Німець усе ще стояв на березі, наче хотів пересвідчитися, що Лєканя відплив.

«А коли мені щось від тебе знадобиться, то я сам прийду й заберу. Не дуже

розкидайся обіцянками», — про себе додав Лєканя й подивився в човен. У

глибині, поряд із іншою контрибуцією, лежала розбита Золота Колиска. Від неї

досі тхнуло сечею. Він і сам не знав, чого її захопив. Але якщо гімназист має

рацію, якщо просто зараз народжується новий бог, то йому схочеться отримати й

цю землю. Лєканя закрив колиску дранкою й розвернувся в бік моря.

Талавір. Пробудження

Талавір розплющив очі й подивився на сухе скорчене дерево над своєю

головою. Сонце сідало. У довгих тінях гілки нагадували пальці, ладні вчепитися

йому в обличчя. Ледь помітний вітерець погойдував клаптики тканини, кістяні

та залізні брязкальця, що увішували мертву крону. У гілках, наче величезний

кхартал, сидів Рябов. Не зважаючи на те, що Талавір дізнався правду про Шейх-Елі і своє походження, М-14 продовжував приходити. Талавір бачив його краєм

ока як тінь, темряву, що чаїлася в кутках, перед тим, як він засинав чи відразу

після пробудження. Рябов постійно щось беззвучно шепотів, але Талавіру все

ніяк не вдавалося почути слова.

— Чого ще ти хочеш? Ми ж усе з’ясували? Ти хотів убити не мене, а

потвору, на яку я перетворювався. Ти не винен, скоріше вже я. Кожен після

Шейх-Елі став іншим, але чомусь тільки я — живим м’ясом.

Талавір намацав камінець і кинув у тінь. Він не очікував стільки шуму від

власних рухів. До нового тіла ще доведеться звикати. Талавір обмацав обличчя, торкнувся грудей і подивився на ноги. Ні, це був не сон. Від костюма Старших

Братів залишилося саме шмаття, мотлох із джадала прилип до шкіри. Замість

манкура в лобі стирчала золота бляшка Ханум. Інша, знята з Рябова, прилипла

біля серця. Навколо неї в груди вп’ялися тріски чорного від часу дерева.

Подекуди на них проступали вкраплення золота, бронзи чи залишки металу, вкритого червоною емаллю. Таку фарбу він бачив на зірках, якими

нагороджували предтеч Старших Братів.

Руки Талавіра вкрилися металевими уламками. При спробі відірвати

бронзовий наконечник виступила кров, а шкіру прошив біль: брухт став

частиною його тіла. Крізь укриті залізними латами пальці Талавір поглянув на

гілки. Рябов зник.

Біль у м’язах нагадав про події минулого дня. Гуль змусила його йти до

заходу сонця, хоча штольня, із якої він виліз, вивела його далеко від Ак-Шеїх.

Синьошкіра сказала, що йому неймовірно пощастило натрапити на

мандрівний колодязь.

— Айгюльське джерело. Мандрує Дештом. Важко знайти. Але Гуль —

молодець. Тамариск. Чує воду. — Гуль показала дві зігнуті під кутом гілочки

тамариску. — Азіз-баба дав. Гілочки знайшли колодязь і тебе. Ще й колодязь був

сухий. Тобі двічі пощастило.

Талавір згадав, як вчепився в мотузку, що йому скинула Гуль, а коли

піднявся нагору, побачив, що земля на дні штольні зволожилася. Іноді

мандрівний колодязь наповнювався водою, але переважно на дні з’являвся

смертоносний чистий суєр.

На запитання, навіщо старійшина її відправив, вона спародіювала

тріскучий голос Азіза-баби: «Він там. Побачиш. Мусиш, Гуль. Без тебе в Дешті

пропаде. От я й пішла». Старійшина відправив Гуль його врятувати, але Азіз-баба сам хотів, щоб Талавір зустрівся з джадалом. Хіба старий знав, чим усе

обернеться: два духа зустрінуться в голові Талавіра, але що далі?

Талавір роззирнувся. Пам’ятав, що напередодні ввечері вони розбили табір

у невеликій улоговині. Це була несподівана зміна рельєфу посередині суцільного

рідного Дешту. Розтріскана земля на дні заглиблення свідчила про те, що тут

колись бігла вода. Під мулом ховалися розбиті бетонні стіни каналу. Отже, улоговина колись була частиною великої зрошувальної системи, що опоясувала

північний Кіммерик. Старий мул був усіяний дрібними кістками піщаних риб, як

їх називали місцеві. Ці напіврослини-напівтварини мешкали в піску з особливо

високою концентрацією суєру. Зовні нагадували великих тарганів, і не було в

Дешті кращого пального, окрім хіба сушеного кізяка, як кістки піщаних рибок.

— Очуняв? — рипнув голос у його голові. Від несподіванки Талавір аж

присів. Нова «шкіра» неприємно заскреготала. Голос уперше був таким чітким.

— Тепер нарешті ти й зовні той, хто всередині, — зібрана з лайна купа. —

Жінка розреготалася.

— Тарг дозволив тобі говорити? Може, і з клітки випустив?

— Наші стосунки не твоя справа, — образилася жінка.

Талавір згадав темну кімнату, клітку й скалічене обличчя жінки.

— Як тебе звати?

Відповіді не було.

— І як це розуміти — торочиш без упину, коли не треба, а як треба, мовчиш?

Талавір згадав прохання Тарга, малий виявився не таким злим, як

змальовували джадала. Він навіть Рябова вбив не з люті, а через помилку. Може, і відьма має своє бажання. Хоча Талавір сумнівався, що з нею буде аж так просто.

Він відчував, що жінка померла переповненою пристрастями та незавершеними

справами.

— Може, спробуємо домовитися?

— І про що мені з тобою торгуватися?

Вередливий тон жінки підтвердив здогад Талавіра.

— Ти сказала, де шукати Золоту Колиску. Але чому я маю тобі вірити?