ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

контрибуцію. Наглядав за своїми. А тому й зорієнтувався одним із перших.

Коли до Кіммерику увірвалася німчура, Сєнька вирішив їхати до Перекопу

боронити червону владу. Лєканя, звісно, поїхав із ним. Гизльов уже палав. З

півдня доходили чутки про звірства кіммеринців. Жовто-блакитні під проводом

полковника з дивакуватим ім’ям Болбочан уже зайняли Сімферополь.

Залишатися на місці не мало сенсу, але й битися на вузькому перешийку Лєкані

не хотілося. Сєнька може скільки завгодно казати, що правда на їхньому боці, а

тому вони переможуть. Але Лєканя вирішив перечекати. Виграє той, хто швидко

реагує.

Сусідня квітка знову задзижчала. Хлопець уже підняв руку, щоб знищити

чергового шкідника, коли до нього долинув слабкий крик. Він вивчив мапу й

знав, що забрів у глухі місця. Неподалік було селище німецьких колоністів. А ще

далі — зерновий порт Сари Булат. Туди йому й треба. А далі рукою подати до

Одеси.Звук зацікавив. У ньому був біль і разом із тим надія. Лєканя розсунув

трави. Високо в небі крикнув орел. Лєканя озирнувся. Ні душі. Він підібрав

рушницю, любовно торкнувся експропрійованого парабелума. «Крик — це ж не

пальба», — розсудив Лєканя й пішов стежкою. У цьому місці над морем

вивищувалися глиняні обриви. Внизу вони закінчувалися вапняними плитами.

Хлопець зазирнув за край. Прямо під ним тягнулися кілометри піщаного берега.

Але знову ні душі. Лєканя стягнув кепку й витер лоба. І тут, наче за командою, під ним пролунало тягуче виття. Хлопець здригнувся, припав до землі, звісився

над урвищем і не повірив своїм очам. Уступ, на якому він лежав, був із

суцільного карсту. У прямовисній плиті під ним чорніло кілька вікон. «Сховища

контрабандистів», — зрадів Лєканя. Вікна були десь посередині височенної

стіни. Тепер він точно знав, що крик лунає саме звідти. «Якщо там є люди, то в

них мусить бути їжа, а може, і човен», — подумав хлопець. Він почухав

потилицю. Залишалося вирішити, як вони залазять у те пташине гніздо. У

пошуках сходів чи драбини Лєканя ще дужче звісився зі стіни. Сухостій врізався

в груди. Камінці осипалися. Злякана ластівка вилетіла з невидимої дірки. Ще до

того, як Лєканя встиг роздивитися постать унизу, він вихопив парабелум.

— Стій, де стоїш, стрілятиму!

Хлопець, який ховався в тіні, звів руки й розвернув до Лєкані червоне від

сонця обличчя. Він був худий і високий, мав біляве волосся й настовбурчені вуха.

Очі затуляли масивні лінзи.

— Не маю зброї, до вітру ходив. — Хлопець задер голову й посміхнувся

широкою щербатою усмішкою. Лєканя вирішив, що сам хіба на кілька років

старший за нього. А Лєкані за місяць мало виповнитися шістнадцять.

— Чиїх будеш?

— Тутешній, — наче випльовуючи тверді звуки, проказав хлопець.

Лєканя аж звів брови, щоб зрозуміти сказане.

— А чого гуториш, як не наш?

— З колоністів.

— Німець, значить. — Лєканя поклав пальця на гашетку й примружив

одне око. Знав він тих німців. Батю на війні порішили, клята контра.

— Німець. Але свій. — Хлопець здавався спокійним. Лише посмішка

зникла. — Зброї не маю. Але в мене є вода і хліб. І човен.

Ці слова змусили Лєканю замислитися.

— А в печері в тебе хто?

— Баба, — знову оголив довгі білі зуби німець.

— Баба? Жонка твоя? Чи де кобилу потєшитися вмикнув? — несподівано

для себе Лєканя відчув, що йому подобається ця капловуха каланча. У його очах

було щось знайоме.

— Просто баба. Сам подивися. Праворуч від тебе камінь. Під ним лаз до

печери. — Німець стрясонув піднятими догори руками.

— Немає дурних. Ану дерися сюди, щоб я тя бачив, а тоді вже й на бабу

твою подивимося. І гляди мені: побачу мухльож — вгачу кулю проміж очей. Я з

парабелушки з десяти кроків тобі у веснянку над лівим оком поцілю.

Колоніст кивнув і швидко, наче павук, подерся стіною, чіпляючись за

хитро приховану контрабандистами драбину. Лєканя аж ахнув, коли з провалля

вистрибнула біла рука. Зблизька хлопець був ще вищим і ще тоншим. Одягнутий

у брудну гімназіальну форму.

— Як тебе звати, колоністе?

— Герман Зорг, — сказав хлопець і простягнув довгу руку. — Гімназист, приїхав до своїх на побудку. А ти хто будеш?

— Червона сила революції, от хто я. Шуруй, Гєрманіє, — тільки і сказав

Лєканя, дулом показуючи на камінь.

Хлопець відсунув камінь і відкинув дерев’яну ляду.

— І щоб я тебе бачив!

Унизу виявився круглий лаз, наче видовбаний у вапні колодязь. Герман

витяг мотузку й поліз у діру. Лєканя закинув рушницю за плечі, пістолет

застромив за пояс і поліз за гімназистом.

До землі було щонайбільше два аршини. Лєканя вже приготувався

стрибнути й витягти парабелум, коли довгі руки вчепилися в його штани й

щосили потягнули додолу.

— Ах ти контра! — заволав Лєканя і спробував хвицнути ногою. Він досі

тримався за мотузку. Але Герман був чіпкий. Він повиснув на хлопцеві.

Лєканя відчув, як мотузка впивається в шкіру, і зробив єдине, на що був

спроможний. Відчепив долоні й мішком упав на Германа. Билися вони недовго.

Гімназист був явно не готовий до звіриної люті вихованця церковно-приходської

школи села Журноково Грязовецького уїзду Вологодської губернії. І тієї миті, коли Лєканя відчув кров супротивника на зубах і вже наготувався святкувати