ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Так візьміть його шкіру, сини, — чи то жартома, чи то серйозно

прохрипів Саша Бідний. — У Дешті ти або зжереш сам, або станеш обідом.

Близнюки поглянули на батька, але той навіть не ворухнувся. «Жарт про

Албасти був зайвим», — подумав Бекир. Решта акинджиїв застигли в очікуванні

на розвагу.

— Бекире, пташко наша, — повторив слова

батька Лівий Близнюк.

— Ти так швидко втік під час нашої останньої розмови, — збрехав Правий,

— що ми не встигли тобою намилуватися. А ми ж лише хотіли повчитися грати в

тогуз коргоол.

Минулого разу, коли брати спробували забрати в нього камінці, Бекир

устиг копнути Близнюків між ноги, а потім у справу втрутилися дорослі. Зараз

усе могло скластися інакше. Бекир подивився на свою закривавлену литку.

— То що? Зіграємо зараз? На твою шкуру? — запитав Правий.

Близнюки скочили на землю.

— Чи боїшся? — ошкірився Лівий.

Близнюки покрутили головами, шиї захрустіли, між ними пройшла

тріщина. Частини тіла роз’їхалися, залишаючи в просвіті тонкі нитки. З ниток

сформувалися руки. Так само розділилися ноги. Лівий і Правий стали окремими.

Вони дуже хотіли помститися Бекиру. Хлопець знав, що буде далі. Близнюки

були єдиними дітьми в родині Саші Бідного, а тому не боялися навіть Ма.

— Ви до десяти порахувати не здатні, куди вам тогуз коргоол?

Бекир приготувався до атаки. Він знав секрет: потрібно протриматися

кілька хвилин. Близнюки не можуть довго існувати розділеними. Правий врізав

кулаком у щелепу Бекира. Лівий підступно копнув по зраненій нозі. Бекир завив

від болю і пропустив наступний удар. Правий загарчав, кинувся на нього й

повалив на землю. Лівий аж охнув від задоволення. І раптом Бекир побачив себе

збоку — дрібним, закривавленим шматком м’яса, що звивається під ударами

розпашілих Близнюків. Відчув, що вогонь із живота розповзається жилами. І це

вже не вогонь болю, а ненависть і пекуча образа за Ма, за батька, який їх кинув,

— за всіх, кого ці вгодовані пуцвірки в цьому скаліченому світі вважають

нижчими за себе.

Бекир підібгав ноги й щодуху брикнув Правого. Цього разу поцілив у

груди. Удар був такої сили, що Правий відлетів на кілька кроків. Лівий хотів не

дати йому встати, та Бекир зубами вчепився йому в носа. Лівий заволав. І тоді

Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.

Близнюки почали втрачати форму. Руки, що виросли з ниток, витончилися і

стали кволими. Вони нарешті видихнулися й потребували возз’єднання.

— Саша Бідний сказав «Досить!», пташенята, — прохрипів очільник

акинджиїв і вдарив батогом об землю. Бекиру вчулося роздратування. — Ми ж

не хочемо зіпсувати гарненьке личко незміненого Бекира?

— Хай тебе забере джадал! — Лівий виплюнув у пил кривавий згусток. —

Хай прокляне Бог Спалахів! Ми ще побачимо твої кишки на Дереві Болю! І

вип’ємо суп із твоїх незмінених кісток! — кидав прокльонами Лівий, поки до

нього, щоб з’єднатися, підповз Правий.

«Наче це не я, а вони мені натовкли пику», — про себе усміхнувся Бекир.

Врізати улюбленим синам Саші Бідного, ще й на його очах — це вартує того, щоб бути захопленим у Дешті.

— Обшукайте їх, — наказав Саша.

— Ні! — відповів Бекир і відчув, як тонко й істерично прозвучав його

голос. — Я переміг у чесному бою. Усе моє має залишитися зі мною. Дешт

любить чесних. Це закон.

— Азіз-баба так каже, — пропищав Ніязі. Саша нагородив його уважним

поглядом, наче ось щойно зрозумів, що перед ним онук старійшини Ак-Шеїх.

— Закон Дешту, — несподівано підтримала хлопчиків Скіф’янка, яка

щойно під’їхала. Це була міцна темношкіра жінка, яка їздила не на тулпарі, а на

справжньому коні. Кінь, як і більшість тварин у Дешті, мав зовнішній скелет. На

плечі Скіф’янки бовтався лук. Її скроні були виголені, а потилицю прикрашав

кінський хвіст. Лоб і вилиці синіли від татуювання. Написи спускалися шиєю та

закінчувалися на пальцях. Лінії звивалися й не знаходили спокою, наче пущені

під шкіру змії. Ширилися чутки, що іноді ці тату могли передбачити майбутнє. У

руці жінка тримала руку щойно вбитого кхартала. Темні губи червоніли від

свіжої крові. Подейкували, що Скіф’янка зрадила царицю амазонок Гікію і

прибилася до зграї Саші Бідного. Рідко який чоловік зважувався з нею

сперечатися.

На мить повисла тиша. Було чутно сопіння тулпарів і відсапування

Близнюків.

— Добре, — прохрипів Саша Бідний. — Можеш обрати сам, що віддати

хлопцям. Вони чесно билися. Заслужили. — Саша витяг з-під сідла шмат

просякнутого потом тулпара м’яса й кинув Близнюкам. Вони у два рота

накинулися на подарунок. Їм ще довго доведеться відновлювати сили. — Це має

бути щось гідне.

— Віддай їм отруту ана-арахни, — прошепотів Ніязі, і Бекир подумки

прокляв його невтомний язик. Це найцінніше, що він мав.

— У вас є отрута ана-арахни? — Джин наче вперше зацікавився хлопцями.

Шейтан, який знову взявся за кістку, ледь не вдавився.

— Нехай буде отрута, — простогнав Правий, наче погодився прийняти

смердючу кесератку.

Бекир витяг із кишені пляшечку й кинув Близнюкам. Дві руки, що за мить

до того належали різним тілам, синхронно схопили трофей. Брати знову стали

одним цілим.

— Ви поїдете з нами. Твоя Ма не пробачить, якщо я лишу таких цінних