ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Бекир притулив до скроні брудні подерті пальці.

— Занадто далеко від Ак-Шеїх. — Раптом його усмішка стала ширшою. —

Набагато далі, ніж будь-коли. Ми відбігли не в той бік.

— Ти йти зможеш? — Ніязі не поділяв радості Бекира. Страх накочувався

на нього, він нарешті збагнув, що вони ходили не тільки по ана-арахну. Бекир

улаштував для себе чергове випробування. Він хотів перевірити, наскільки

далеко зможе відійти від Ак-Шеїх, перш ніж його тіло паралізує біль.

Бекир сперся на тонке плече друга. Курява на обрії стала щільнішою. І

жодного натяку на Ак-Шеїх. Ніязі тонко заскавучав. Вони справді зайшли

занадто далеко й втратили орієнтири.

Зненацька Ніязі високо задер носа й принюхався. Бекир обернувся й закляк.

До них наближалася процесія.

— Певно, по нас! Хоча… — Ніязі почухав носа.

Бекир приклав долоню до брів. Карбуючи слова, проказав:

— Добре, якщо не по нас.

На обрії показалися акинджиї Саші Бідного.

***

— Бекире, пташко моя! — хрипко проспівав Саша Бідний, стишуючи

свого тулпара. — Не чекав вас так далеко в Дешті.

Жовті очі наче обмацали хлопців. Бекир уперше пожалкував, що вони з

Ніязі зайшли так далеко від Ак-Шеїх.

Саша Бідний був огрядним. Але під шарами жиру вгадувалися тугі м’язи.

Казали, що під час війни він займався контрабандою, возив дефіцитні товари.

Коли Старші Брати стали перемагати в Кіммерику, він перейшов на їхній бік.

Саша Бідний найкраще за усіх знав, як пройти відкритим степом непоміченим, і

ділився цією інформацією із загарбником. Але іноді він допомагав і

кіммеринцям: розказував, де ховалися загони Старших Братів. Саша Бідний був

вірним лише собі. Після Спалахів, коли суєр закрив доступ до інших земель поза

межами Кіммерику, він знайшов інший товар і ринок збуту: став приводити на

Матір Вітрів засолених для експериментів, а натомість отримував ліки, генератори чи пальне — речі, які були дефіцитом у Дешті.

Суєр не пошкодував Сашу Бідного. Його шкіру вкрили численні виразки, від легень залишилися шматки дірявого м’яса. Рот затуляла зубата маска з

десятком трубок. Вона нагадувала спрута, що присмоктався до обличчя. Маска

дозволяла Саші дихати, але перетворювала голос на хрипке булькотіння.

Говорив він рубано, економлячи кожен подих.

Бей акинджиїв мав довге світле волосся, що повсякчас плуталося в трубках

і здіймалося від подиху вітру. Він любив показуху й наче навмисно

демонстрував свою потворність. Носив строкатий халат на голе тіло, лише

підперезавши мотузкою. Причинне місце акинджия прикривала вишкірена

людська щелепа, нашита на шкіряну пов’язку. Ноги — діряві шаровари. На шиї

бовталися амулети, тож кожен його рух супроводжувався мелодійним

перестуком кісточок, мушель та іншого дріб’язку.

— Що робили так далеко від дому? — запитав у дітей Саша Бідний.

Його тулпар підтиснув короткі передні лапи й загарчав. Синій язик

вивалився із зубатого рота коня-ящера. Довгий хвіст кілька разів нервово вдарив

об землю. Бекир відчув мимовільне бажання витягти отруту ана-арахни й

жбурнути Саші в обличчя.

— Шукали Албасти. — Бекир хотів, щоб його голос звучав якомога

уїдливіше.

Ніязі здавлено видихнув. Жарт про Албасти працював безвідмовно й

доводив Сашу Бідного до сказу, бо нагадував про його одержимість бажанням

мати здорового, незміненого сина.

Албасти була відьмою загублених дітей і жила десь далеко в Дешті. Її

називали «дітоноскою», «огидною дружиною», що понад усе любить «залазити в

штани до чоловіків». Чоловік, який хотів, щоб його дружина народила, мав

залишити відьмі своє сім’я. Подейкували, що саме після відвідин Албасти одна з

дружин Саші Бідного народила Близнюків.

Бекир вважав, що відьма мала би бути по-справжньому огидною, якщо ці

жарти так дратували Сашу Бідного.

Очі акинджия блиснули.

— Забагато жартуєш, незмінений. І так далеко в Дешті. Самі. Без мами.

— Ма знає, де ми, — випалив Бекир, сердячись на себе за слабкість.

— У тебе гарна Ма. Мої сини все б віддали, щоб у них була така гарна Ма.

І така гарна, як у тебе, шкіра.

З гуркотом підкотилася мажара. За козлами здригалася сплетена з кісток

клітка. Мажару тягли двоє важких і блідих від старості тулпарів. На козлах гриз

кістку червоношкірий Шейтан. Він мав темні очі без зіниць і гострі, наче у

тварини, зуби. Шейтан почухав недогризком рога та продовжив жувати, нічим

не виказуючи, що здивований зустріччю. Хоча саме він розказав Бекиру, як

шукати ана-арахну. Поруч із Шейтаном на віжках сиділи найдавніші вороги

Бекира. Вони мали дві голови на одному тілі й були «єдиними і улюбленими»

синами Саші Бідного.

— Ми би взяли його шкіру, баба, — сказав Лівий.

У Бекира сіпнулися губи.

— Щоб прикрасити юрту, — закінчив за братом Правий.

Ще один кунак Саші Бідного — Джин — зупинив свого тулпара й

зареготав. Замість зіниць у його очницях стрибали вогники полум’я. Джин із

Шейтаном обмінялися промовистими поглядами. Бекир чудово знав, про що

вони думають: що він незмінений, а тому цінний для них. Для них він — гарба з

водою, пальним, ліками та справжньою їжею. Його можна було продати іншому

селищу для ритуалу. Єдине, що зупиняло людоловів, — це Ма. От тільки зараз її

не було поряд.