ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

зло. — Ніязі зробив охоронний жест і раптом злякано подивився на друга. Бекир

усе ще замислено розглядав запальничку.

— Але ти ж наш, — по-своєму зрозумів його мовчання Ніязі. — Попри те, що ти незмінений, ти ж наш незмінений. Тебе ніхто ніколи не зварить. І Ма не

дозволить тебе торкнутися. А Саша Бідний її послухає.

Бекир метнув на нього грізний погляд.

— Нумо вже завершувати. Маємо викликати ана-арахну. — Він знову

схилився над папірцем. — Я почну, а ти продовжиш.

Ніязі зітхнув. Бекир підпалив купку. У носа вдарив запах паленого хутра.

— Айя десем ярашир, айненни, — голосно проказав незмінений хлопчик

кіммерицькою.

— Гуль багчан ичинде, айненни, — підхопив Ніязі. — Алтин бешик

ярашир, айненни¹.

Вогник пожер хутро й перекинувся на кісточки. Папір теж почав

обвуглюватися. Лоб Бекира вкрився потом, сорочкою розповзлися темні плями.

На мить запанувала тиша. Дештом пронісся вітерець. Ніязі злякано зіщулився і, як завжди, коли боїться, не зміг стримати язика:

— Ти певен, що звичайна колисанка може розбудити ана-арахну? Може, Шейтан тебе надурив?

— Про слова не він сказав, а Тітка Валька. Ніязі, ти, як завжди, не можеш

помовчати. Добре, що догоріло, інакше все зіпсував би.

Бекир пучками взяв попіл і розвіяв. Нічого не сталося. Ніязі видихнув із

полегкістю, аж тут земля ледь здригнулася, а на місці чорного попелу

утворилася маленька акуратна нірка.

— Юху! — проспівав Бекир. — Ана-арахна прийняла жертву.

Він дістав фляжку й простягнув Ніязі. Хлопчик-лисеня жадібно

присмоктався до горлечка. Свою воду він випив ще на підході до юрти Бекира.

— Гей, хлопчику-мазунчику, я розумію, що в Азіза-баби багато води, але в

мене це остання. А тут уже й курява збирається.

На обрії, коло скеляних ребер, що вилізли із землі після останньої бурі, прокотився пил. Очі Ніязі розширилися. Понад усе він боявся бути заскоченим

самумом у Дешті.

Бекир підбадьорливо всміхнувся, сховав фляжку й дістав із кишені кульку

з глевкого соку юки з нав’язаною ниткою та невелику банку. Розмотав шнур і

спустив кульку до нірки. Тепер залишалося чекати.

Ніязі присів поруч. Бекиру здалося, що земля ледь здригнулася. Але він

зосередився на норі. Нарешті нитка сіпнулася. Бекир нашорошився, як кхартал, що учуяв здобич. Обережно підважив і дістав невелику — завбільшки з долоню

— павучиху. Четверо темних блискучих очей із ненавистю дивилися на хлопців.

З нижньої частини огидного тільця звисав напівпрозорий мішок із

яскраво-синьою рідиною.

До того, як ана-арахна здогадалася відпустити кульку, Бекир стрімко

вихопив ніж і точним ударом обітнув міхур. А потім обережно відпустив

павучиху до нірки.

— Наче все життя це робив, правда? До нового світіння Йилдиз вона знову

його відростить. — Бекир не любив задарма кривдити живе.

Він сховав отруту, підняв очі на Ніязі й завмер. Його злякало обличчя

друга. Маленькі очі округлилися й дивилися кудись за ліве плече Бекира. Земля

здригнулася і стала витікати з-під ніг. Бекир устиг обернутися до того, як відчув, що його затягує в сипучу вирву. Над ним нависла величезна членистонога

потвора. Сплюснуту голову ракоскорпа увінчували гострі вусики, з рота

стирчали клешні, одна була обрубаною. Десятки лапок потягнулися до Бекира, наче білі блискучі зуби. Потвора витягнулася вгору і приготувалася до стрибка.

Бекир щосили забив ногами, але опори не знаходив.

— Ніязі! Допоможи! — закричав хлопець. Його черевики неминуче

наближалися до центру ями.

Ніязі відбіг на кілька кроків і тепер як зачарований спостерігав за

боротьбою в центрі обвалу.

— Ніязі! — крик різко обірвався. В останню мить Бекиру вдалося

перекотитися й уникнути клешень. Ракоскорп продовжував борсатися в глині.

Бекир сповз іще глибше, згадав про ножа й кинув його в потвору. Пролунав

стукіт, як від удару об камінь. Ракоскорп навіть не помітив. Обвал затягнув сухе

деревце, і це врятувало Бекира. Він закричав, ухопився за гілки і з якоюсь

неймовірною спритністю перекинувся за край обвалу. Нарешті Ніязі підскочив

до друга й допоміг вибратися з ями.

Вони бігли, поки в Ніязі не підкосилися ноги. Бекир відпустив плечі

хлопчика — степового лисеняти — й важко опустився поруч.

— Зате ана-арахну зловили, — захекано проказав Бекир і штурхнув друга в

плече. — Це той самий ракоскорп. Із засівання Дешту. Я йому сподобався. Ну ти

й трухло. Ледь не дав мене зжерти.

— Але я повернувся, — простогнав Ніязі. У його очах стояли сльози. — Я

не такий, як ти. Я завжди боюся. Ти ж знаєш.

Бекир витяг фляжку й знову подав другові. Тільки тепер він відчув біль. На

лівій нозі не було черевика, а від коліна до п’яти тягнулася глибока рана. Кров

залила ногу, на землі вже назбиралася червона калюжка, яка могла привабити

значно гірших потвор. Ніязі відірвав шмат від коротких штанців й обережно

приклав до рани. Поряд із ним пролетіло перекотиполе, а за ним маленька

поземка, «маленький друг» — знаки бурі.

«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на

небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати,

— біжи до підвалу», — прошепотів Ніязі. Цей закон діти Дешту знають від

народження.