ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

частина маски стала прозорою, немов золото всоталося в шкіру. Жінка мала

червоні тонкі губи. Вона наблизилася, щоб його поцілувати, і цієї миті Талавір

відчув пекельний холод. Гвинтівка сповзла з плеча. Світло з його рота почало

перетікати до її розверзстих губ. У темних очах жінки з’явилися лють і скажений

голод. Як же цієї миті вона його ненавиділа. Забирала його волю, паралізувала

тіло, долала опір до життя. Занімілими пальцями він намацав якийсь предмет у

кишені і з останніх сил притулив до її рота. То була монетка Ханум. Жінка

завмерла, тонким горлом пройшлася судома. Очі розширилися від здивування.

На мить уся маска стала прозорою, і він роздивився жорсткі точені риси. Вона

була божественно красивою, і ця краса могла належати лише демониці. Жінка

схопилася за шию, закашлялася й наче виблювала життя Талавіра назад йому в

горло. З кожним спазмом її обличчя змінювалося. Зморшки роз’їдали шкіру, вона старішала, тоншала, вкривалася плямами, аж поки не перетворилася на

кістяк. Курган затрусився. Земля під ногами Талавіра вкрилася тріщинами.

Порожня туніка впала у відкриту яму. Ґрунт став обвалюватися, шатро

з’їжджало в яму. Талавір підібрав гвинтівку й кинувся навтьоки.

Стрімголов скотився донизу. Відповз і подивився на курган. Той знову

перетворився на незворушний земляний пагорб. На вершині не було й сліду

шатра. Талавір облизав губи, досі відчуваючи подих демониці й сіль. Він

почувався таким виснаженим, що заснув одразу, щойно віддалився від кургану.

Йому знову наснився Рябов. М-14 з’явився з темряви, сів поруч і щось

беззвучно заговорив. Під ранок Талавіра розбудив дрож землі. Чоловік

подивився на курган, він очікував побачити жінку з шатра, але все було спокійно.

Відпив із фляги, потер закляклі м’язи й спробував зорієнтуватися. Суєрний

купол діяв, як лінза. Бліді сузір’я розтягнулися, втратили свої місця. Зірку Діви

— Йилдиз — затягло хмарами. У передсвітанкових сутінках йому привидівся

рух. Біля підніжжя кургану заворушилася земля, а потім на тлі темно-рожевого

неба показалася голова ракоскорпа. Одна з клешень була обрубана, наче гілка на

старому дереві. Тварина обернулася до Талавіра, наче тільки його й шукала.

Талавір не став чекати. Ракоскорпи могли пересуватися під землею. Зазвичай

людей не атакували. Але Талавір вирішив не ризикувати й побрів у протилежний

від кургану бік. Ще кілька разів він бачив несиметричну голову ракоскорпа. Той

не відставав, але й не наближався. «Чекає, поки я загнуся, щоб потім поживитися

падлом, — подумав Талавір, — а Белокун навіть не дізнається про це». Манкур у

лобі свербів, але Талавір не відчував чужої присутності, про яку попереджала

Сфена.Талавір зупинився і притулив долоню до лоба. На обріїпоказалася постать.

Вона йому сподобалася ще менше, ніж ракоскорп.

Це був величезний чолов’яга в гостроконечному каптурі, що цілковито

приховував обличчя. Велет волочив по землі гігантський тесак. За ним вийшло

ще кілька людей. В одного були довгі віслючі вуха, інший пригинався до землі

під вагою ноші, останньою крокувала жінка.

— Стій де стоїш! — вигукнув Талавір, показуючи на гвинтівку. — Я

Повноважний Старших Братів із Матері Вітрів. Я стрілятиму! — Велет на мить

зупинився і нахилив голову, наче намагався зрозуміти слова. Вони не справили

враження. Тесак знову заскрипів, залишаючи позад себе борозну.

— Не треба! Прошу, не треба! — прокричав інший голос. — Кебап! Псяча

кров, стій на місці! — До людини з тесаком підійшов старий. Брудний кашкет

ледь тримався на копі сивого розпатланого волосся. Обличчя чоловіка блищало

від поту, а на щоках з’явилися загрозливі багряні плями. Вибалушені очі та зоб

на шиї свідчили про давню хворобу. Землисту шкіру вкривали старечі бляшки, гнійники та бруд. На старому були затягані штани з роздутими від носіння

колінами та перетягнуті мотузками й поліетиленовими пакетами розбиті

штиблети, надягнуті на босу ногу. Талавір примружився, не вірячи своїм очам.

На спині в старого, наче рюкзак, сиділа дрібна синюшна істота. В іншому житті

вона могла би бути дитиною.

Старий зупинився на відстані кількох кроків, незграбно схрестив руки, торкнувся плечей, поправляючи ношу, і випростав правицю. Так віталися лише

Старші Брати або ті, кому було

дозволено. Талавір опустив гвинтівку. Старий поплескав по кишенях

величезного піджака й щось дістав. У його долоні блиснула продовгувата

металева дощечка — ярлик Старших Братів.

— Вітаю тебе, шановний Брате. — Старий нахилив голову. Він докладав

зусилля, щоб вимовляти слова правильно. Потвори говорили суржиком із

кіммерицьких і давно забутих слів із материка. На Матері Вітрів їх розуміли.

Більше того, слова з Дешту невпинно просякали в мову Старших Братів. Але все

одно мову потвор вважали несправжньою і другосортною. — Прошу вибачення

за Кебапа, — продовжив старий, — нехай забере його літа Дешт. Він повинен

був незрушно стояти, поки прийдемо ми. Але має кізяки в голові! Мене звуть

Гєра Сєров, я офіційний бей цього місця, омріяної оази на ім’я Ак-Шеїх. Як тебе

називати, шановний Брате?

Талавір нарешті поставив гвинтівку. За фарсах від них у суєрному мареві