ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

знову торкнулася волосся. Забувайко довгим язиком спробував вхопити за

пальці. Її думки десь блукали. Бекир подумав, що даремно запитав про батьків.

— Вона маджзубан, — у саме вухо прошепотів йому Ніязі, — свята ідіотка.

Її зварять, а вона тільки всміхається.

— Сам ти ідіот, — немов прокинулася дівчинка. — Просто я знаю, що в

них нічого не вийде. І мені вас шкода.

— Це ще чому? — Маленькі чорні очі Ніязі округлилися.

— Я невдала жертва. У Сари-Баші мене хотіли підсмажити, натомість

згоріло селище, а в Гизльові навіть викопали яму, щоб зарити живцем. Вони

планували потім дістати і з’їсти підв’ялене м’ясо. Але їх накрила буря. І де я

зараз? Тут із вами, неждиси, а отже, і ваше селище постраждає. — Чорні очі були

печальними. Це ніяк не в’язалося з уїдливим тоном дівчинки.

— Ти маєш надзвичайні здібності? Умієш наказувати духам? — запитав

Бекир.—Ні!Цетак заклявмійбатько.Вінбув великим

чаклуном. — Чорна Корова показала тумар, що бовтався в неї на шиї. —

Його подарунок. Хочете подивитися? Там святі слова.

Ніязі простягнув лапку. Бекир недовірливо подивився на маленький

трикутник. Таких було багато в Дешті. І кожен переконував, що там слова Бога

Спалахів.

— Ану перестаньте триндіти, — наказав Шейтан і промовисто подивився

на дітей. На обрії показалися обриси Ак-Шеїх. Бекир подумав, що Ма вже

почала його шукати, а ще уявив великий казан перед Деревом Болю, куди за

кілька днів мали вкинути Чорну Корову, і йому стало не по собі. Хай що б

сталося з Повноважним у ніч світіння Йилдиз, це не привід так вбивати

незмінену дівчинку. Бекир не міг піти з Ак-Шеїх. Але й не мав наміру мовчки

спостерігати за божевільним жертвопринесенням. Залишалося вирішити, що з

цим робити. Після засівання Дешту він вважався дорослим, мав права на складні

вчинки. Значно важче було пояснити це Ма, як і розказати, де він був і чому

повернувся до Ак-Шеїх у мажарі Саші Бідного.

Бекир потер скроню, відчуваючи, як від звичного болю залишається ледь

помітний слід. І все ж таки, чому після ночі світіння Йилдиз, після того, як він

торкнувся крові Повноважного, йому вдалося відійти від Ак-Шеїх так далеко?

1

Кримськотатарська

фольклорна

колисанка.

Переклад

із

кримськотатарської: «Заспіваю я ласкаво й ніжно, баю-бай, серед рожевих садів, баю-бай, виблискує золота колиска, баю-бай».

Талавір. Засолені жінки

Талавір підвівся, потер забитий бік і обмацав кінцівки. Здається, обійшлося

без переломів. Комбінезон порвався, шкіру вкривали садна, голова гула, а з

подряпини на вилиці сочилася кров. Але манкур був на місці.

Талавір роззирнувся. Сонце вже почало сідати. Навкруги червоніла

пустеля. Цілком рівна й мертва. Жодної тіні чи сліду живої істоти. Коло

підніжжя кургану, куди він звалився з Птерокса, причаїлося кілька кущиків

кермеку. Кістяна ящірка — кесератка — блиснула очима й зникла в нірці під

корінням. Талавір подумав, що треба запам’ятати її сховок. Він уявлення не мав, як далеко від Ак-Шеїх, а запасів води надовго не вистачить. У разі чого

доведеться згризти кесератку. За кілька кроків від місця падіння він знайшов

гвинтівку. Почепив на плече й розвернувся до кургану.

Це був крутий пагорб. Талавір прикрив очі від косих променів. На вершині

проглядалася якась споруда. Він відпив із фляжки, поправив аптечку й подерся

вгору. Здається, минула вічність, перш ніж він опинився на рівному майданчику.

Обличчя заливав піт. Талавір протер очі, але картинка не змінилася. На вершині

кургану стояло шатро. І він точно не бачив його з Птерокса, проте впізнав із

малюнка на карті Мамая.

Він обійшов шатро по колу. Воно було таким же реальним, як і курган.

Вицвілу тканину прикрашала вишивка — вигаптувані золотом олені, грифони, згорнуті в кільце барси. Весь периметр під дахом займала сцена битви.

Вершники здіймали луки, піші оборонялися короткими мечами, мертвих

затоптували коні. У світлі призахідного сонця нитка здавалася криваво-червоною. Щось хруснуло в Талавіра під ногами. Він нахилився й підібрав

кісточку дрібної тварини. Вершина кургану була ними встелена. Кістки, наче

бахрома, оздоблювали конусоподібний дах шатра. На шпилі бовтався людський

череп. Якщо вірити карті з колоди Мамая, шатро було не порожнім. На вході

хлопнула завіса. Талавір пошкодував, що загубив ножа, підібрав більшу кістку й

ступив кілька кроків. Завіси розсунулися, у проймі показалися тонкі жіночі руки, а потім і власниця шатра. Останні промені торкнулися ідеальних вигинів.

Талавір не зразу помітив, що на ній була напівпрозора туніка. Голову жінки

прикрашав високий ковпак, оздоблений блискучими бляшками. Обличчя

затуляла золота маска. У яремній западинці червоніла крапка. «Дівовірка», — з

подивом відзначив Талавір.

Жінка пропустила його всередину. У шатрі горіли олійні лампи. Пахло

прянощами, тліном і сирою землею. Талавір подумав, чи проходив Рябов цим же

шляхом, і потягнувся до її маски. Темні блискучі очі в прорізах звузилися.

— Хто ти? — запитав Талавір.

Холодні, наче колодязна вода в спеку, пальці торкнулися його губ, спустилися по шиї. У голові вибухнула сотня несподіваних фантазій. Нижня