ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

кров. Якщо він її скуштував, то вже не відчепиться. — Вусики Ніязі піднялися

догори, а вуха ледь помітно зігнулися, коли Бекир вирвав у нього жмуток хутра, щоб покласти на папір.

— Не сси! Саме те місце. Якщо все зробити правильно, нора відкриється.

— І це тобі розказав Шейтан? — усе ще сумнівався Ніязі.

Бекир кивнув, видобув із кишені маленьку блискучу запальничку й

покрутив її на сонці. Ніязі заворожено прицмокнув.

— За цей ритуал мені довелося віддати таку ж саму Шейтану, — Бекир

знову потрусив запальничкою. — Якщо все зробимо правильно, то Ма вже не

доведеться купляти отруту ана-арахни в Саші Бідного. Ми приноситимемо її

самі. Ще й продаватимемо!

— Не думаю, що Ма сподобається така ідея, — обережно сказав Ніязі. — І

вона ж купує в Саші Бідного не тільки отруту ана-арахни.

Бекир відчув, як його щоки червоніють. Саша Бідний був беєм акинджиїв

їхнього краю. Акинджиї трощили мертві села, торгували зі Старшими Братами

та приводили до них башликів — засолених на експерименти. Щоправда, тільки

з чужих улусів. Але якщо хтось з Ак-Шеїх захотів би продати дитину чи себе, він міг звернутися до Саші. За незрозумілою Бекиру логікою Сашу називали

«бідним», бо вважали найбагатшим акинджиєм у Дешті. Казали, що в нього є

власне джерело води й амулет від бур. Бекирова мати була офіційною лікаркою

Ак-Шеїх і діставала в акинджиїв препарати й інструменти. Весь вільний час вона

проводила за дослідами. Ма шукала ліки, які б допомогли Бекиру піти з Ак-Шеїх.

Ось чому вона дозволяла Саші Бідному до них приходити, а не з тієї причини, про яку пліткували в селищі.

— А якщо ти вирішив отруїти Сашу, то тобі навряд чи вдасться. Він знаєш

який хитрий. Хоча в тогуз коргоол тебе б не обіграв, — спробував пожартувати

Ніязі. Грати в тогуз коргоол їх навчив Азіз-баба. Хоча по-справжньому опанував

гру лише Бекир. Це була логічна настільна гра, що вимагала не тільки вміння

рахувати, а й терпіння та витримки. Цього в Ніязі не було, тому не дивно, що він

завжди програвав. І постійно помилявся у виконанні обрядів, за що йому

регулярно влітало від діда. Їхнє життя було наповнене ритуалами, наче вони

були єдиною розвагою, єдиним способом упорядкувати божевільну реальність.

За це Бекир любив і ненавидів їх водночас.

— Так, я зараз підпалю, а потім треба проказати заклинання. По черзі!

Треба виманити ана-арахну.

До хутра на папері Бекир доклав дрібні горючі кісточки.

— Добре, — похмуро кивнув Ніязі й уже за мить просяяв. — Зовсім забув

розказати.

«І так завжди, — подумав Бекир, — саме тоді, коли треба помовчати.

Тепер його не зупинити, поки не договорить».

— Гєра готується до Андир-Шопай. Хоче задобрити джадала. Тітка Лєнур

розказувала тітці Фат, що Гєра вже питав Сашу Бідного, коли той зможе

привезти пристойну жертву, щоб убити її у славу джадалу. Якусь огогущу, може, навіть незмінене дитя, бо ж і смерть доведеться відмолювати не якусь там, а

Повноважного! — повторив слова тіток Ніязі.

Гєра Сєров владою Старших Братів був офіційним беєм в Ак-Шеїх. Кілька

тижнів тому він із почестями зустрів Повноважного Старших Братів, який

якимось дивом з’явився в їхньому селищі. А ще за кілька днів Повноважного

знайшли мертвим. І після того чи не щодня Бекир із Ніязі обговорювали цю

новину. Смерть у Дешті була буденною справою. Але загибель Повноважного

Старших Братів далеко від Матері Вітрів, ще й за незрозумілих обставин, могла

спричинити великі неприємності. Аж до знищення Старшими Братами всього

Ак-Шеїх. Сєров вважав, що цього можна уникнути через ритуал: достатньо

принести жертву місцевому божку джадалу. Тим паче, що, на думку селян, Повноважного вбив саме джадал.

— Ма не вірить у джадала. — Бекир зупинив пальця, яким уже готувався

штовхнути шестерню й викликати з коробочки вогонь. На обличчя набігла тінь.

— Але ж він точно існує!

— Його ніхто не бачив.

— І що? Усі знають, що він живе в будинку Гєри Сєрова. І треба бути

дурнем, щоб виходити в ніч світіння зірки Діви Йилдиз. От той Старший Брат

вийшов, і тепер маємо. Джадал відчув кров. Захоче нову жертву. Тільки Андир-Шопай допоможе його задобрити.

Бекир ледь помітно усміхнувся.

— Я виходив. Але про це нікому.

— Ти що? — Від здивування Ніязі аж закашлявся.

— Я ж бачу духів, ти забув? Звісно, забув, усі ж вважають мене

незміненим, таким, якого не торкнувся суєр. — Бекир поправив ритуальну купку.

— Я вирішив перевірити, чи справді існує джадал.

— Я помилився, у тобі стане божевілля отруїти Сашу Бідного, — від

захвату Ніязі аж присвиснув, — і що ти бачив?

— Небагато, — Бекиру так набридло постійно обговорювати смерть

Повноважного, що він вирішив зізнатися. — Було темно. Йилдиз закрили хмари.

Я вийшов до будинку Сєрова, побачив рух біля Дерева Болю. Думав, що це

джадал. Але знайшов лише мертвого Старшого Брата. А потім побіг додому, бо

почалася буря.

— Жах, — похитав головою Ніязі. — Ранком я бачив кров. Ціла калюжа.

— Я теж у неї вліз. Довелося збрехати Ма, що ходив уві сні. Щоб вона не

психувала.

— І що, вона не психувала?

Бекир знизав плечима, наче промовляючи: «А сам як думаєш?»

— Добре, що все ж таки буде Андир-Шопай. Незмінена жертва відвадить