Душа окаянна

– Ні! – Несамовитий пронизливий крик Мартин оглушливим відлунням прокотився світлицею та почувся в усьому будинку, змусивши здригнутися й затремтіти прислужників. Васса відразу ж кинулась до дочки, спробувала вхопити за руку, та де вже там, вирвалася та від матері, підлетіла до столу, безстрашна й стрімка, нахилилась до батька й не промовила, а просичала прямо в вічі: – Ні, я вам не Ганя, й не Марусина, покірливо покалічити свого життя не дам.

Отець Сава вмить почервонів, а там як гаркне:

– Ану цить, бісова угоднице! Що накажу, те й робитимеш! Це ж де таке хто видав – щоб супроти батька йти.

Марта у відповідь лиш вуста свої покривила гарні та пишні, але очей, що палахкотіли ненавистю та випромінювали дух непокори, не відвела, зустріла погрозливий погляд батьків без остраху, яко справжня Красноглядівна.

– Що хочте мені робіть, хоч до смерті забийте, – правила своє вона, така молода та гарна, що бери й милуйся, – а за того вашого полковника я не віддамся.

Красногляд напружився.

– Віддасися, нікуди ти в мене не подінешся, – запевнив він норовливу дочку, гнівно поблискуючи очима та змушуючи серце Васси затинатися від болю, гіркого болю за кохану дочку. Бачила мати, що прокидається вже в чоловікові той звір заснулий, що наливав очі його лютим злом та кривавою імлою, і робився він тоді спроможним на будь-що. – Треба буде, я тебе й напівживою за коси потягну до вівтаря, а за пана Ковальського, аби засватав, віддам, не роздумуючи.

Марта гнівливо зиркнула чорним оком.

– Хоч би там що, не піду! Вдавлю себе, візьму гріх на душу, а по-вашому все одно не буде! – вигукнула, гордовито випростовуючись. Васса від тих слів її похолонула й дрібно-дрібно захрестила груди. Он як позиркує, гаряча та нестримна, а що як справді заподіє собі щось? Господи, заступи й помилуй її від такого гріха, про який і подумати страшно, не то що промовити.

Вона кинулась до доньки.

– Мартуню!

– Ану цить! – заревів могутнім голосом отець Сава з такою силою, що пополотніла Явдоха трохи не зомліла, але Марта навіть не здригнулась, гордовито стояла перед розгніваним батьком, чия лють дедалі дужчала. І Васса знала, чом суперечить йому Марта, чом спокою вона не має, чом кидає в лице батькові ці непокірливі слова. Не може вибачити, бідолаха, йому того, що забрав у неї Микиту, нещадним крадієм украв у молодшої дочки перше кохання. – Досить пестити вже її, бісову душу, і так випестила та викохала зміюку в домі моїм! Та я свого не полишу, пана полковника через примхи дурної дівки не втрачу. Затям собі добре, Марто, ти все одно вволиш мою волю.

– Ні!

Мить, і важка, з товстими пальцями рука, що в храмі Божім чинила відправи, саднула в ніжне біле личко Мартине. Гордовита голівка з важкою, товстою косою гойднулась назад, а з розбитої нижньої губи червоною стрічечкою зазміїлася свіжа кров.

– От душа проклята, окаянна, – засичав Красногляд і вдарив ще раз. Почервоніла від ляпаса того ліва бліда щічка ніжного лиця попівни затряслася вся. Нажахана Васса заклякла й не здужала поворухнутись, але Марта гордо звела голову, сміло дивлячись на батька очима, сповненими ненависті. – Я навчу тебе, як бути послушною батькові! Досить вже ховатись за материними спідницями, дорослою вже стала, коли з парубками кохатися ласою зробилась, блуднице вавилонська, душе окаянна! І молися в піст, молися до самого Різдва, аби пузатою від того клятого Мірошника не стала, бо своїми ж руками вдавлю.

Марта безстрашно закинула голову.

– То давіть уже зараз!

Отець Сава підозріло зіщулився.

– Невже пузата?

Васса недовірливо поглянула на дочку. У чорних очах Мартиних жеврів переможний вогник. Господи, донечко люба, донечко ж ти ріднесенька, що ж бо ти накоїла? Як змогла ти, дитя чисте та невинне, віддатися чоловікові, нехай і коханому, до святого вінця?

Очі Красногляда налилися кров’ю.

– Кажи, тварюко! Пузата?!

Марта тільки коротко кинула у відповідь:

– Так!

Серцем відчула Васса, що чоловік зараз кинеться на донечку, кинеться вже не тільки личко вродливе вдарити, а й тіло юне стусанами бити, красу нівечити, що її вона, Васса, викохала. І похопилася до чоловіка, затуляючи тілом свою кровиночку. Та де там! Відкинув він її, мов ведмідь птаху, пазурами нещадними вхопився в тіло під свиткою і з такою силою жбурнув об стіну, що Васса на мить утратила пам’ять від гострого болю в руці. І вже між Мартою та її кривдником не залишилося нікого, хто б захистив, закрив собою дитя Вассине від нещадного гніву батька рідного, від – сором людям сказати – ієрея Божого, котрий вмів так службу правити, що навіть звиклі до всякого в боях козаки не стримували сліз. Та чи знав хто, яким міг бути цей служитель Божий у хвилини страшної, нелюдської люті? Чи уявляв хто, що не тільки дружину духопелами був спроможний почастувати, а й власне дитя, плоть від плоті своєї здатен кинутись душити? Господь, певне, в ту мить відвернувсь од дому свого служителя, і Васса скрізь туман болю побачила, як дужі руки чоловікові зімкнулись на тонкій білій шийці доньки, і долинуло до неї його нелюдське гарчання.

– Я тебе породив, я тебе й задавлю!