Душа окаянна

– Зараз, зараз. Улько! – гукнула вона до прислужниці й неспокійною птахою полинула до дверей кухні, полишивши чоловіка з дочкою в напруженому, ворожому мовчанні. Явдоха, сторожко поблимуючи на свекра темними очима, обережно притулилась на краю стільчика, взяла до рук своє шитво, але вишивати не стала, завмерла, роздивляючись візерунок і скоса позираючи на Марту.

А Красногляд пройшовся світлицею, солодко потягнувся та й усівся за стіл обідній на широку лаву, що була заслана витканою Вассиними руками ковдрою в червону та блакитну смужку, але важкого, ворожого мовчання, яке опанувало світлицю, не порушив. Лише вряди-годи позиркував на Марту, котра, закинувши гордовито голову, застигла посеред світлиці.

За п’ять хвилин Васса повернулася, тривожно поглянула на Марту й всміхнулась до чоловіка.

– Зараз вже Улька борщику внесе, – доповіла вона, жалкуючи, що втратив Сава той добродушний настрій, з яким приїхав із Полтави, – чекай тепер знову люті, а все через Марту з її нестриманістю, з гордощами її красноглядівськими.

Отець Сава промовчав, зашепотівши «Отче наш». Перед обідом він майже завжди мовчав, шепотів ото молитву про себе, хрестився та благословляв наїдки. А попоїсти любив. Навіть зараз, у піст, не відмовився від доброї миски гарячого борщу, пісного, з квасолькою та з пухкими пампушками. А за борщем присунув до себе ще добрий полумисок гречаних галушок, засмажених золотаво-коричневою цибулею, і запив узваром із сушених груш. Поки він їв, жінки у світлиці мовчали, та мовчання те було різне. Явдоха при свекрові робилася геть німою, Васса тривожилась за Марту, а Марта… Марта, з усього видко, ледве стримувалась, аби не наскочити на батька з гнівливими словами, аби не вилити йому всієї образи, що переповнювала зараз бунтівливу її душу.

Нарешті панотець Сава покінчив зі смачною вечерею і побожно перехрестився на ікони в мовчазній подяці за земні блага. Васса хитнула головою до Ульки, щоб та прибрала зі столу. Дівчина хутко кинулась виконувати наказ. Слухняна та моторна, ця темнокоса дівка була сирота й глибоко віддана Красноглядам, особливо ж Марті, з котрою була й віку одного, і зростала разом, після того як ще малою дитиною підібрала її Васса. Але і її життя торкнулась важка рука отця Сави, а проте Уляна, свята душенька, зла на нього не тримала, тільки очі опускала, покірливо приймаючи волю господаря, кожне слово якого було для неї волею Господа, і, на відміну від Марти, вона і в думці собі не клала, що можна не послухатися.

– Маю для вас іще новину, – заговорив Красногляд, і Васса звела на нього запитливо очі, зачувши в голосі вдоволення, нову, ледве стримувану радість, що робила голос його більш оксамитовим.

Жінка обережно відклала шитво.

– І що ж це, батечку?

Отець Сава вдоволено примружив чорні очі.

– Велике диво лучилося, матінко, – пророкотів він, ще раз побожно перехрестившись на ікони. – І за диво те я відслужу взавтра ж Господові подячного молебна.

– Та що ж таке сталося?

– То слухайте ж. – На мить він скинув замислено очима на вродливе напружене лице Марти, і у Васси затиснуло серце недобрим передчуттям. – В архієрейському домі, у тому палаці, куди люб’язно запросив мене Владика, випало мені познайомитися з вельми шанованим, заможним чоловіком, поважним полковником, улюбленцем самого гетьмана Мазепи паном Мироном Карповичем Ковальським. – Він помовчав, дивлячись на Марту, і казав далі: – Жаль стало мені того полковника. Чоловік він уже не молодий, у літах, удівцем лишився зовсім недавно – втратив кохану дружину через важку її хворобу. Три роки минуло, як живе одинаком, проте таке життя не любе йому, і шукає він тепер дружину. Та не просту дружину, бо натхнений коханням нашого гетьмана, що полюбив Мотрю Кочубеєвну, бажає цей полковник і собі знайти молоду та вродливу дружину, бажано з Диканьки, де вроджуються такі красуні, як Мотря Василівна.

Васса застигла на мить, метнула оком на Марту і відразу ж уторопала, серцем своїм учула, яку дружину бажає для того полковника чоловік, учула й захолонула.

Марту!

– Батечку, – заговорила вона з благанням у голосі, хоча знала, що даремні ті слова її, зроду не було такого, щоб чоловік дослухався до її, жінчиного, голосу. Могла вона й цілісінький день умовляти й благати, однак ніколи не слухав він тих умовлянь, відхрещувався від жінчиних слів. Оце й зараз погрозливо нахмурив брови.

– Цить, матінко, – шикнув на дружину Красногляд. – Ковальські ті такі люди заможні, що наш пан Кочубей і вві сні не снив їхніх статків. Отож хоч кричіть, хоч коси рвіть, а я запросив цього пана полковника до нас на Різдво. Відправимо для нього врочисту святкову службу, із Мартою познайомимо…