Душа окаянна

Марта зітхнула. Годі було зрозуміти їй материнське смирення й терпіння, оту вражаючу здатність роками потерпати від важкої вдачі чоловікової, а проте, й слова не сказати супроти нього, зносити все в мовчанні. Марта б такого не здужала витримати. Таки різної вони були з ненькою вдачі, і дочка подеколи жалкувала рідненьку за терпіння її багаторічне, а коли й заздрила незрозумілою заздрістю, що мала та злагідну й смиренну вдачу, яка помагала зносити все необтяжливо, і з доброти своєї вибачала батькові усі його кривди. Такими ж, як мати, були й старші сестри. Маруся, та й бровою не повела, коли батько засватав її за немолодого вдівця з купою дітей, пішла без нарікань заміж у Полтаву, і слова не сказала про те, що не до серця їй той удівець, що інший серцю милий. Ні, як та вівця покірливо попленталась у ярмо, тиха, плоха душа… А Ганя… У Марти й досі серце кровею обливалося, коли згадувала про сестру свою любу. Чи ж знає хто, чи бачив, хай би й матінка, скільки сліз пролилося з ясних очей блакитних Ганнусиних, скільки гірких слів нашепотіли вуста її юні соковиті, зім’яті нещадними цілунками старого діда Мозолевича.

– Мартуню, ріднесенька, – проказувала пошепки Ганя два роки тому, за скількісь днів до весілля, схожої безсонної ночі, і жовтуватий вогник каганця нетутешнім світлом миготів на її вродливому блідому личку з материними блакитними очима та батьковими рисами під пишним чорним волоссям. – За що ж батечко так гнобить мене, чом не пожалує? Як я його вже прохала, у ноги йому падала, чоботи ладна була цілувати, аби не калічив життя мого молодого, не віддавав за того бридкого діда.

Марта хапала сестру за холодну ручку, зазирала в сумні, повиті журбою очі.

– А що ж він, Ганю?

Ганна досадливо кривилась.

– А те, що й завжди! Хіба ж нашого панотця ієрея обходять почуття інших? Навіть і слухати не схотів, велів не вигадувати дурниць, а йти дошивати посаг, та й по всьому. І слова більше не скажи. А мені ж, Мартуню, як згадаю того бридкого Мозолевича, й жити на світі не хочеться, вже хоч зараз іди та мотузку шукай та до дерева першого, чи до льоху.

Марта знову хапала сестру за руку.

– Що ти, Ганю, не кажи такого!

– А що ж мені ще робити лишилось? Ой, Мартуню, жорстока вдача недобра в нашого батька, а ми народжені виконувати його волю. Ти ж бачила того Мозолевича, та йому ж час вже в домовину лягати, а не до дівчат молодих сватів засилати. А про тебе, Мартуню… дурно мені робиться на саму лиш гадку про те, яку долю тобі готує батько. Чи не знайде й для тебе такого ж Мозолевича, чи не занапастить і твого життя?

Тоді Марта яро хитала головою.

– Я не дамся! Не погоджусь!

А Ганна тільки сумно всміхалась.

– А хто ж тебе, дурненька, питатиметься?

І знову сльози, день у день сльози Ганни, страждання та погляд приречений. Саме з того часу виникла та почала зростати безодня прірва між Мартою та батьком, а шлюб Гані зі старим Мозолевичем перетворив їх на справжніх ворогів. Ніколи не забути їй того клятого весілля, не забути блідого, нещасного лиця сестриці, її стрункої постаті поряд з негарним, згорбленим паном урядником, не забути, як здригнулась від огиди Ганя, коли чоловік нахилився до неї, щоб поцілувати. Не здужає забути вона й радощів батька, як дзвінко й весело лунав голос його, коли вінчав він доньку на нещасливий шлюб. Тоді, саме тоді, того клятого дня зрозуміла Марта, що з нею такого не станеться. Ні, вона боротиметься, яро та відчайдушно боротиметься, але дружиною якомусь стариганові не буде. За ці роки ненависть у її серці до батька тільки дужчала, вона отрутою поїдала його зсередини, а з появою Микити забуяла сильніш.

Микита!

Русочубий, з гарним, по-жіночому ніжним лицем, юнак з’явився в батьковій церкві через півроку опісля Ганниного весілля. Безрідний сирота, якого виховала старенька бабуся, примандрував він до Диканьки слідкома за отцем дияконом з невеличкого села. А отець диякон був великий цінитель гарних баритонів і, як почув голос молодого та стрункого Микити Мірошника, як виводив той незрівнянно «Алілуя» на відспівуванні сільського писаря, так і зманив його до церкви панотця Сави Красногляда, дозволивши оселитись у своїм домі.