Душа окаянна

Васса закричала, страшно закричала, зійшовши на хрип, і крик той був криком смертельно враженої в саме серце живої істоти, криком пораненої гострим страхом та болем за дитину матері, на очах у якої інша людина, що прожила з нею тридцять років і куцою, далекою ласкою подарувала їй це дитя, тепер намагалась відібрати безцінне життя рідної кровинки. Забувши про біль, Васса знову кинулась до чоловіка, силкуючись відтягнути його дужу, кремезну постать від донечки, відтягнути руки ті сильні, що нещадно вп’ялися в шию Марті.

– Саво, батечку, відпусти! Благаю!

Та чи чув він її, цей звір, що вселився в немолоде вже тіло її чоловіка? Хто його знає, засліплений нападом люті, він навіть не здригнувся, тільки знову штовхнув Вассу ліктем, ослабивши на мить тиск своїх сильних пальців на Мартиній шиї. І можливо, саме ця мить урятувала їй життя. Нараз гучно застогнали всінешні двері й до хати, впускаючи морозяне повітря, увійшли сини отця Сави.

– Здуріли, батьку?

Панас, дужий та високий, весь у Красногляда, зараз ведмедем кинувся на батька, який геть стеряв розум від люті. Марта вже хрипіла, коли дужі братові руки відтягнули від неї панотця, і знесилено впала на руки Данила, молодшого з братів.

Отець Сава рвався з Панасових рук.

– Пусти, іроде! Нехай вдавлю блудницю кляту!

– Вгамуйтеся, батьку, – спокійним голосом озвався Панас, міцно тримаючи панотця.

Васса кинулась до доньки.

– Жива, донечко, жива! Жива, лебідонько! – тихо заплакала вона, притискаючи дочку до себе, до свого серця зраненого, намагаючись не дивитися на страшні червоні знаки від чоловікових пальців, що проступали на білій шиї Марти. Дівчина, немов утративши всі сили після батькового нападу, довірливо притулилася до теплого тіла матері. Прохолонув трішки й Красногляд у міцних руках старшого сина, вже не рвався до Марти з такою силою, а тільки позиркував зле. Запала врешті важка, немирна тиша. Васса тримала доньку й налитими слізьми очима вглядалася в скорботний, мовчазний образ Богородиці, і серце її у відчаї волало до Неба – за що ж напасть така їхній родині, за що їм нещастя таке? Та вони ж і постів дотримуються, і панотець відправи які чинить, і пожертви бідноті не жалкує. То за що ж лишенько отаке родину спіткало, за які гріхи та беззаконня не вгледіла вона доньки своєї виплеканої? За що, за що ж рідний батько, слуга Божий, мало не вдушив рідну доню? Та мовчало Небо, мовчала Пречиста, скорботна та сувора мальованим ликом.

Урешті отець Сава заспокоївся.

– Відпусти, – тихо промовив він до Панаса, пересмикуючи плечем і невдоволено поглядаючи на сина. – Не займатиму я вже її! Нехай живе, блудниця вавилонська!

Панас відпустив, але очей з батька не зводив. Та Красногляд не кидався більше до Марти, і той звір, що оволодів був ним з такою вбивчою силою, полишив його розгарячіле тіло. Утомленою, старечою ходою попрямував отець Сава до столу, важко опустився на лаву й зі здивованим виразом поглянув на свої руки.

– До гріха мало не довела, нечестивиця, – просичав він, обпікаючи застиглу стихлу Марту ненависним поглядом. У світлиці ще вчувалася напруга. Забута всіма Явдося, як кликав дружину Панас, бліда, мов тільки-но вибілена стеля, сиділа непорушно, затиснувши зсудомленими пальцями непотрібне вже їй шитво. Марта тихо хлипала, ткнувшись головою в материні груди. А з відчинених дверей кухні обережно заглядали, лупаючи очима, перестрашені прислужники. – Замкніть у кімнаті, вражу дочку! – гримнув Красногляд.

Васса сіпнулась.

– Батечку…

– Цить! – Знов іскра люті проскочила в неспокійних очах панотця. Васса налякано змовкла й швидко потягнула вже покірливу Марту зі світлиці, а отець Сава ще довго сидів за столом, замислений та мовчазний, геть утративши радість свою від архієреєвої милості.

* * *

Темна похмура ніч облягла стихлий будинок отця Сави Красногляда, повновладною господинею нишпорила вона по кімнатах, зазираючи у втомлені лиця та навіюючи кому легкий, а кому важкий, немирний сон. І тільки з Мартиної відпочивальні втікала роздратовано, зазирнувши та побачивши жовтувату імлу каганця та напружену дівочу постать, що застигла нерухомо на встеленому пухкою, з лебединого пуху, периною, ліжку.

Марті все не спалося, налиті невиплаканими пекучими злими слізьми очі вперто не хотіли стулятися, вирячившись на жовтуватий вогник каганця, та не помічаючи його. Мама вже заснула, утомлено притулившись спиною до стіни. Як сиділа над нею, ллючи гіркі сльози, так і здолів її сон. Хотіла пробудити її, вкласти на свою м’яку перину, хай би поспала по-людськи, та не гоже, гадала, будити її, зривати той сон, що опанував рідненьку, бо ж чи засне вона так міцно, як зараз, а чи знов почне плакати болюче.