Душа окаянна

Дарина Гнатко Душа окаянна

1

Вечоріло. Над притихлим містечком кружляла пухнаста біла заметіль, голодним звіром завиваючи у полі поза містечковою межею та кидаючи у вікна пригоршні білого, лапатого снігу. Мóрозко, непривітно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидіти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негідь тепло та затишно, горять заправлені олією каганці, стрибають вогники лампад перед святими образами, й теплó, легке та затишне, наповнює велику світлицю, торкаючись м’яким світлом замислених мовчазних лиць трьох жінок, що сидять укупі біля вогнища за вишиванням. Дві ще досить молоді, й одна в літах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпівна, вродлива ще, тендітна попадя, спокійними рухами вишиває рушник і час від часу скидає світлими блакитними очима на насуплене личко молодшої донечки. Марта – її наймолодша та найулюбленіша дочка. Що вже боліло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була їй постійним болем і тугою. Глибоко зачаївся острах за нею в материному серці, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, і бодай трішки поводився з Мартою злагідніше… Де там! Дарма що має сан і стоїть перед престолом Божим, лиха таки людина, і довгі роки служіння Господові анітрохи не пом’якшили його серця, не змінили гнівливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось ізвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й діставала від його гарячої руки таких побоїв, що тиждень тіло вогнем пекло. Втім, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чіпала її важка чоловікова рука. Інша річ замолоду… Важко те пригадувати. Бо чи ж могла вона, молода й вродлива дочка конотопського писаря, подумати, що огрядний, хороший з лиця удівець, посватавшись до неї напередодні прийняття священицького сану, виявиться таким жорстоким чоловіком? Ні, тоді він був улесливим, так умів сподобатися, що наївне її, дівоче серце розтануло, потягнулося до нього. І тому згодою відповіла вона, коли батько її запитав, чи віддасться за Саву Красногляда.

Васса Карпівна зітхнула.

Либонь, у недобру годину з’явився в її житті Сава Данилович, бо жодного дня не була вона з ним щасливою. Після весілля перед нею постала зовсім інша, незнайома доти людина. Не було вже того ввічливого, навіть улесливого, чоловіка, якого знала вона до шлюбу. Він явив нове лице, спотворене гнівом і жорстокістю. Та дороги назад вже не було, й життя її перетворилось на безкінечне терпіння, терпіння недоброго норову чоловікового, яке тільки слабшало під час виношування діточок, що їх народила вона аж дев’ятеро, а живими лишилося п’ятеро, два сини та три донечки. А може, така вже була в неї вдача, бо покірливо, мовчечки зносила докори та побиття чоловікові, тільки у вірі, у молитвах беручи сили не озлобитися, не горіти в навісному вогні злості, а пробачати кожного разу людині, з котрою повінчано її перед вівтарем та яка так часто зносила над нею дужу свою руку. І не знав ніхто, як важко було їй іноді пробачити йому. То відали тільки Господь Бог та тиша її спочивальні, про то знала тільки глупа темна ніч, коли жінка не могла заснути від болю й тихо плакала, до крові закусивши вуста, аби він, мучитель, не почув того плачу.

Та все минає в цьому світі. Зникали на тілі синці, вщухав біль, а там із часом порідшали побиття: отець Сава наче й сам почав утомлюватись від лютування на дружину, чи, може ж, старішав, утрачав сили. Поступово забувала Васса ті страшнії дні, коли частенько лютував чоловік, закривавленими слізьми змилося минуле й поволі пробачалось. А діти зростали…