Читаем Душа окаянна полностью

Дві старші дочки успадкували її вдачу покривати голову хусткою покори, а ось Марта, Мартуся… Із самого малечку виявляла вона незалежний, волелюбний норов, узявши від батька більше, ніж того бажалося Вассі. Щоправда, не взяла вона від Сави найгіршого – його люті та жорстокості, серця черствого. Далебі, ані лютою, ані жорстокою Марта, на щастя, не була, але й покірливості не виявляла вона жодної хвилини свого недовгого віку. І саме це найбільше лякало Вассу, бо дедалі дужчало невдоволення панотця Сави до Марти, її бунтівних слів… Васса, чуючи серцем материнським, чекала вибуху, не бажала, але думала – ану ж як ізнов у чоловікові прокинеться той лютий звір, що дрімав усі ці роки, і важка, незважаючи на роки немолоді, рука отця Сави опуститься вже не на неї, а на юне тіло коханої доні. І вибух той стався. Саме тоді, коли середню дочку отець Сава віддав заміж за геть старого згорбленого пана урядника Кирила Мозолевича. Дівчата, і Марта, й Ганна, були завжди дуже близькі між собою, і Ганнин розпач від батьківської волі Марта, вдавалося, сприйняла, мов свій власний. Вона відважилась на те, чого ніколи не могла собі дозволити сама Васса, – пішла супроти батька, вимагала в нього не нівечити життя Ганни… А Васса тремтіла поруч, щомиті чекаючи, що ось зараз Сава вдарить Марту, вдарить сильно та несподівано, як вдарив колись її, смиряючи важкою рукою. І він справді вдарив, ударив лише раз, дзвінким ляпасом по лицю, але того ляпаса було досить, щоб зробити їх ворогами. Однак не допомогло нічого, Ганна стала дружиною Мозолевича, і в день їхнього вінчання у стінах церкви Васса почула від Марти слова, які змусили її здригнутися.

– Я ненавиджу його, – тихо проказала вона, не зводячи чорних очей з вівтаря, в якому стояв панотець Сава, вдоволений та пишно вбраний з нагоди вінчання середульшої доньки з багатим паном.

Васса тоді налякано захрестилась.

– Що це ти, доню, гріх таке казати.

Марта палахнула очима.

– А йому не є гріх?

Усе, і слóва супроти неї не скажеш, не вкладеш у серце того, що треба прощати, як прощав колись Господь і нам заповів у Святому Письмі. Пече дитину болюча, пекельна та отруйна образа за сестру, і бачить Васса, як горить Марта в тому вогнищі, а вдіяти нічого не здужає, не має вона впливу на кохану доню, а чи ж не вміє розповісти усе так, щоб дійшли слова до доньчиного серця, торкнулися його. Ні, не вміє…

За вікном почулося іржання коней, і Васса помітила, як здригнулася Марта, як і без того її похмуре лице насупилося ще дужче, і гостра голка вколола білий пальчик. Донька, одначе, вдавалось, і не завважила того, і крапельок крові не вгледіла, напруженим, застиглим поглядом уп’явшись у вікно, за яким карколомно кружляла віхола, чулись чоловічі голоси та іржання коней.

Отець Сава повернувся додому.

Васса глибоко зітхнула й відклала вбік своє шитво, сковзнувши поглядом по червоних маках. Чоловіка не було вдома довгенько, з тиждень тому від’їхав на архієреєве запрошення до Полтави. І ввесь той час, хоча й грішно було так думати, вільніше дихалося в хаті без нього. Явдоха, молода невістка, котра дуже боялася свекра, немов уся розквітла, та й Марта розкошувала, хоча й похмурніло її чоло в тузі за коханим парубком Микитою, а все ж і всміхнеться, і заспіває коли, чого зроду не дозволяла собі вдома при батькові.

Затупотіли чоботи в сінях, зачулися голоси, поміж яких вирізнявся гучний бас отця Сави, що так гоже красував слух у стінах церкви під час Божої відправи, навертаючи на вицвілі очі літніх парафіянок сльози. Той самий голос, який несамовито ревів у страшні хвилини панотцевого гніву. Двері заскрипіли, гойднулися, відчиняючись і пропускаючи в теплу світлицю прохолоду сіней та подих зими. Та і його ж, господаря панотця Саву, у довгій хутряній шубі та в шапці. Високий, широкий у плечах та ще доволі дужий, як на свої майже сімдесят літ, з напівпосивілим чорнявим волоссям та гострим поглядом вогняних чорних очей отець Сава Красногляд залишався ще привабливим чоловіком, а поважний вік тільки доповнював ту привабливість, не окрадаючи її. Марта була схожа на батька: таке саме темне, майже чорне, волосся, вродливе, хоча й з менш різкими рисами, лице та чорні очі. Тридцять років шлюбу не минулися даремно для Васси, і одного погляду на чоловіка їй досить було, щоб зрозуміти його настрій, побачити вдоволення на позбавленому зморшок обличчі. Хтозна, чи ласкавий прийом архієреїв, а чи ще щось відрадне утішило серце чоловікові. Від’їздив до Полтави у геть кепському настрої, похмурий та крикливий, з насупленими бровами. А тепер он удоволений який ввійшов до світлиці, мало не сяє, ще й колядку різдвяну мугикає собі під носа. Утім, Вассі ніяк не покійно від пісень його тих, навпаки, тривогою, мов імлою, серце криється.

Господарем, владним та холоднуватим, увійшов отець Сава до світлиці свого будинку, куценькими звиклими рухами перехрестився на ікони з потемнілими суворими ликами в червоному кутку і всміхнувся знайомою скупою усмішкою.

– Ну, що заклякли? Ходіть під благословіння!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Агония и возрождение романтизма
Агония и возрождение романтизма

Романтизм в русской литературе, вопреки тезисам школьной программы, – явление, которое вовсе не исчерпывается художественными опытами начала XIX века. Михаил Вайскопф – израильский славист и автор исследования «Влюбленный демиург», послужившего итоговым стимулом для этой книги, – видит в романтике непреходящую основу русской культуры, ее гибельный и вместе с тем живительный метафизический опыт. Его новая книга охватывает столетний период с конца романтического золотого века в 1840-х до 1940-х годов, когда катастрофы XX века оборвали жизни и литературные судьбы последних русских романтиков в широком диапазоне от Булгакова до Мандельштама. Первая часть работы сфокусирована на анализе литературной ситуации первой половины XIX столетия, вторая посвящена творчеству Афанасия Фета, третья изучает различные модификации романтизма в предсоветские и советские годы, а четвертая предлагает по-новому посмотреть на довоенное творчество Владимира Набокова. Приложением к книге служит «Пропащая грамота» – семь небольших рассказов и стилизаций, написанных автором.

Михаил Яковлевич Вайскопф

Языкознание, иностранные языки