Душа окаянна

Отак і з’явився в диканській церкві високий сіроокий, гарний на вроду Микита Мірошник. Людина побожна, навчена від покійної бабусі любові до Бога, він і на криласі співав, і грамоти був навчений, і Апостола з Псалтирем почитував, а що вже голос мав чудний. І бентежив, нещадно бентежив дівочі серця вродою своєю трішки дивною, мов неземною. Як погляне було сірими очима, так дівчата мало не падали від млості, вражені красою того погляду. І тягнулася нескінченна вервечка виряджених, мов до великодневої відправи, дівчат до церкви святого Миколая, та не так служби Божої прагнули вони, як на вродливого Мірошника помилувати, оком метнути на нього лукавим, спокусливим, ану ж обдарує котрусь цікавим поглядом, ото б уже щастя було серед дівчат. Та, на жаль, щастя те не випадало жодній, навіть дочці отця диякона рудій зеленоокій Харитині, що в її садибі мешкав Мірошник. Микита наче не помічав бісиків тих дівочих, співав тільки та читав, а деколи ще й у вівтарі прислужував, та на дівчат ані оком. Харитина, язиката дівка, ще було й хмизу підкине у вогонь дівочого захоплення Микитою, хитро виблискуючи очима, промовляла:

– То він красуні гідної собі не знайшов у нашій забитій Диканьці, ото й верне свого носа. Либонь, гадає до Києва податися, там польських панн, мов бджіл на пасіці, може, й знайде до краси своєї таку ж незрівняну вродливицю.

Дівчата дружно загуділи у відповідь.

– У-у-у, який вередливий!

І з того дня звабити Микиту Мірошника стало для них мало не головною справою. Чого тільки не вигадували, аби звабити зухвальця, навіть стіни храму Божого їх не зупиняли. То зомліє одна, то друга, падаючи на руки розгубленого Микити, а то братів благають стоваришуватися з Мірошником, та все даремно.

Марта ж у тих упаданнях дівочих коло вродливого парубка участі не брала. Нецікаво якось було, та й не до пустощів, бо від Ганни надходили тривожні вісті про те, що, важка дитям, утратила вона його, і тепер борюкається між життям та вічністю. Хоч би як рвалася до сестрички Марта, батько не пустив, навіть маму. Сам молебні правив за здоров’я важкохворої Ганни. Та що для Марти ті молебні, коли серце її прагнуло до любої сестрички, ладне було птахою полинути з Диканьки до далекого Батурина. Вона й помічала вродливого юнака, та не до зваблення теперечки їй було. Однак саме цей сум її, туга за сестрою, зробив те, чого не вдалося двом десяткам наполегливих дівчат.

Того вечора Марта прийшла з Уляною раніше до початку відправи, аби помолитися в тиші та спокої порожнього храму. І поки Уляна куняла в куточку, опустилася навколішки перед образом сумної Богоматері Казанської, та так щиро молилася, що й не почула, коли люди посходились і почалася відправа. А як зібралась додому, до неї раптом Микита підійшов. Купка дівчат, що кружляла в бабинці, так і завмерла. Здивувалася Марта: чого це її Микита кличе несміливо?

– Стривай, Марто!

Вона зупинилась тоді знехотя, обернулася звільна й скоса поглянула на подруг, котрі допитливими сороками збилися неподалік у зграйку, жадібно зиркаючи на них.

– Чого тобі, Микито? – запитала Марта не надто привітно, змусивши парубка зашарітися. Гадала, що промовчить, засоромиться балакати, бо ж був до дівки неповинної подібним, та ні, озвався.

– Горе в тебе яке, що так молилася?

Марта поглянула сумно.

– Горе! Сестра трохи не помирає.

– А ймення яке в неї?

– Ганна вона. А тобі ж навіщо?

– Помолитися, – коротко відказав Микита й поглянув на дівчат, котрі сяк і так пнулися вхопити бодай слівце з їхньої розмови, зніяковів такечки, що маками розквітли його порослі пушком юнацьким щоки, і гайнув геть, а дівчата ринулись до закляклої Марти й ну термосити, що ж бо таке він їй сказав, той Микита.

Насилу вирвалась вона тоді від дівчат, а ночі тієї й заснути не могла. Горить лице вогнем пекучим, стуляєш повіки, і перед тобою вже не сумне та ніжне лице сестриччине, а висока та струнка постать Микити з сірими, мов туман у вранішньому небі, очима. Так і пролежала до ранку не спавши, а коли забулася сном коротким, уявився він їй уві сні. Прокинулась, а Микита, мов намальований, стоїть перед очима.

І з того дня втратила вона спокій, захвилювалось серце молоде, потягнулося до парубка. А він, мов пес наполоханий, уникав чарівної чорноокої попівни. Аж ось надійшла від Ганни звістка про одужання. І наважилась тоді Марта відшукати Микиту й подякувати.

Знайшла юнака в трапезній храму. Сидів, підперши долонею ніжну щоку й читав уважно якусь грубу книгу. Уздрівши Марту, смикнувся, зіскочив з лави, мов обпечений, і здивовано заблимав очима.

– Ти чого, Марто, прийшла? – пробурмотів він розгублено, зашарівшись.

Лице Марти осяяла усмішка.

– Прийшла подякувати тобі.

Микита зачервонів іще дужче.

– За що ж мені дякувати?

– А за Ганю, за сестричку мою, – весело відгукнулася Марта, трохи не пританцьовуючи та сяючи до Микити щасливою, вдячною усмішкою. – Ти ж пообіцяв помолитися, і вона одужала.

Микита геть зніяковів.

– Та хіба ж то я її вимолив?