Абір Мухерджі. Дим і попіл

Я інстинктивно наблизився до перших дверей, тих, що вели до вітальні, штовхнув їх ногою та ввійшов. У кімнаті було тихо, якщо не брати до уваги цокання годинника. Не Здавайся вже пройшов далі коридором до наступних дверей. Пістолета у нього не було — щоб місцевий офіцер отримав заміну, потрібно було заповнити купу паперів і відповісти на безліч запитань,— тож з його боку це було відчайдушно хоробро або неймовірно по-дурному. Я застиг, готуючись почути постріл, але він знову не пролунав. Схоже, я недооцінив цього хлопця. Я видихнув і повернувся до коридору.

— Порожньо,— сказав Не Здавайся.

— Спальні,— наказав я.— Тіло Данлопа він лишив у ліжку. Можливо, цього разу те саме?

Ми рухались швидко, перетнули коридор, опинились у задній частині будинку. Десь поблизу почувся глухий удар, гуркіт перекинутих меблів.

— Там,— указав на двері Не Здавайся.

— Приготуйся,— сказав я, зробив глибокий вдих, повернув ручку і штовхнув двері.

Спочатку кімната здалася мені порожньою. А тоді між ліжком і туалетним столиком Не Здавайся помітив ніжку перекинутого стільця. Кинувся туди, я за ним. На підлозі, прив’язана до стільця, з кляпом у роті лежала місіс Маꥳр. Я допоміг Не Здавайся підняти її. Він вийняв із її рота кляп і кинув його на підлогу.

— З вами все гаразд, місіс Маꥳр? — запитав він.

Жінка була в шоковому стані.

Я поклав руки їй на плечі.

— Місіс Маꥳр.

Почувши мій голос, вона звела на мене очі і спробувала зосередитись.

— Ви знаєте, де ваш чоловік?

І знову вона нічого не сказала, просто похитала головою.

Я лишив Не Здавайся розплутувати мотузку, а сам пішов до коридору. Швидко відчиняв ногами двері, але щоразу кімната була порожньою.

Позаду залунали голоси, сходами затупотіли чоботи. Прибули люди майора Доусона. Я швидко повернувся до передпокою. Солдати вже почали обшукувати найближчі кімнати.

— Скажіть мені, що він тут,— гримнув майор. Обличчя його налилося кров’ю. За інших обставин я б отримав задоволення від його дискомфорту, але не зараз. Не сьогодні.

— Ми його не знайшли,— сказав я.— Його дружина лежала зв’язаною в одній зі спалень.

Доусон видав низку вигуків.

— Як у біса ми могли його загубити? — гаркнув він, і від голосу його завібрували стіни.

— Місіс Маꥳр може розповісти, що сталося, але припускаю, що Ґурунг обрав своєю ціллю саме її. Він зрозумів, що Маꥳр під наглядом, але лишався шанс, що за його дружиною не спостерігають. Він захопив її, тоді послав Маꥳру записку, вимагаючи повернутись додому.

— То де ж вони? — запитав Доусон.

Його люди продовжували обшук.

— Зникли,— відповів я.

— Зникли? Куди?

— Хтозна,— стенув я плечима.

— Ну, далеко відійти вони не могли,— заявив він.— Найпевніше, і досі в містечку.

— Можете зачинити браму,— сказав я,— але припускаю, що Ґурунг виконав домашнє завдання. Він знає, як увійти непоміченим та вислизнути звідси так, щоб його не впіймали. До того ж просто за садом річка. Якщо він знайшов човен, то вже на півдорозі до Калькутти.

Доусон потягнувся до кишені, намацав люльку.

— Не можна просто так чекати тут і нічого не робити,— вирішив він.— Я накажу, щоб браму зачинили і встановили спостереження за річкою.

— Робіть, що вважаєте за потрібне,— погодився я,— але якщо дійсно хочете уникнути катастрофи, скасуйте на сьогодні заходи з принцом.

Доусон зітхнув.

— Ви знаєте, що це неможливо. У віцекороля зв’язані руки.

— Тоді моліться, щоб Ґурунг прирізав Маꥳра і вирішив, що на цьому його помста за смерть сина закінчується. Якщо він зміг безкарно пробратися до такого військового містечка, як Барракпур, то які шанси зупинити його, якщо він вирішить убивати невинних громадян посеред Білого міста? І не лише британців. Індійців також.

Обличчя майора спохмурніло.

— Лишіть мені хвилюватися про британців,— заявив він.— Вам ліпше зосередитись на тому, щоб прибрати з вулиць індійців.

Тридцять чотири

втомобіль мчав до Бхованіпуру, до Дасового будинку. Ми з Не Здавайся зализували рани на задньому сидінні. Двічі ми мали можливість схопити Ґурунга, і двічі лишилися ні з чим, і я вважав себе фаталістом, щоб сподіватися на третій шанс. Доусон схилявся до схожих висновків. Єдиним розумним рішенням було б скасувати всі заходи за участю принца Уельського, щоб уникнути ризику для тисяч цивільних і вигадати час та зупинити гуркха, але розраховувати на це не варто. Лорд Таггарт уже сказав мені, що будь-яке скасування вважатимуть перемогою наших супротивників, сил Ґанді, Даса та хаосу. Тож хвилини минали, а ми, замість того щоб із подвоєною силою шукати Ґурунга, їхали через усе місто, сподіваючись переконати наших опонентів змінити свої плани. Дурна витівка, але вибору немає.

У Не Здавайся, що сидів поруч, був такий вираз обличчя, що я одразу зрозумів, що його мозок аж кипів, намагаючись розв’язати Гордіїв вузол, у який сам себе і зав’язав.

— Що? — запитав я.

— Сер?

— Що хвилює вас цього разу?

Перед тим як відповісти, він замислився.

— Маꥳр,— промовив він.— Навіщо Ґурунгу його викрадати? Чому не вбити на місці?