Абір Мухерджі. Дим і попіл

Це було б слушне зауваження, якби трохи більш ніж годину тому я не розводив безсило руками, коли інший індієць утік від наших військових.

— Будь ласка, Дасе каку,— сказав Не Здавайся.— З цього не вийде нічого доброго. Агітація триває вже довгий час, і люди втомилися.

Дас узяв дружину за руку й зітхнув.

— Побачимо, Сурене. Може, ти маєш рацію. А може, ми вас здивуємо. У будь-якому разі, курс обрано. Я мушу йти стежкою, яку проклав для мене Ґанді.

На цих словах вони з дружиною підвелися. Бос також.

Усі втрьох проводили нас до сходів. Біля брами я повернувся до Даса.

— Ви впевнені, що хочете цього?

— Який у мене вибір, капітане? Всевишній відвів ролі нам усім.

— Якщо сьогодні загинуть люди,— сказав я,— це буде на вашій совісті.

Він подивився на мене. За тиждень, відколи я з ним познайомився, він постарішав на десять років.

— Якщо ваші слова — правда, то прошу дозволити мені вийти й померти разом з ними.

— Дозвольте...— почав Не Здавайся.

— Будь ласка, не треба,— обірвав його Дас. Уперше за весь час старий утратив самовладання.— Сказано вже досить. Може, якби ти гаяв менше часу на розмови зі мною, а більше б спілкувався зі своїми родичами, то знав би, що твій батько також має намір узяти участь у сьогоднішньому протесті.

Тридцять п’ять

аси і Бос повернулися всередину, під’їхав «волслі». Не Здавайся закляк на місці від шоку.

— Ви мусите поговорити зі своїм батьком,— сказав я.— Переконайте його лишатися осторонь. Можна зателефонувати йому звідси.

— Марно,— нарешті сказав сержант.— Ви бачили, як відреагував Дас. Батькова реакція буде такою самою.

Я стукнув долонею по капоту автомобіля. Ми отримали наказ нічого не розповідати про гірчичний газ ні Дасу, ні будь-кому іншому. Але родина — це родина, і це буде не вперше, коли ми не виконували безпосередній наказ.

— Потрібно сказати йому, що саме це за загроза. Розкажіть йому про газ.

Не Здавайся похитав головою.

— Надто пізно,— промовив він.— Протест на майдані починається менш ніж за годину. Якщо батько таки планує іти, він уже вийшов із дому.

— Байдуже...— наполягав я.

— Знаю,— погодився він.— Мушу спробувати.

Двері Дасового будинку були й досі відчинені, і Не Здавайся поквапився всередину.

Я запалив сигарету й спробував не звертати увагу на судоми в руках і ногах. Думки мої повернулися до Ґурунга. Він десь там, можливо, лише за кілька миль звідси, планує фінальний акт помсти, удар по людях, які нічого не підозрюють. Ні, не планує. Людина з таким досвідом і можливостями, як у Ґурунга, вже давно склала план. Лишилося тільки втілити його. Що ж до Маꥳра, варто було подумати про його долю, як у мене скручувало шлунок. Сподіваюся, що Ґурунг убив його швидко, хоча з попередніх убивств було видно, що це не так. Водночас настирливий звинувачувальний голос у мене в голові ставив під сумнів мої дії. Коли Маꥳр отримав записку, я мусив швидше зрозуміти, що щось не так. Чому ми не стежили за дружиною Маꥳра?

Із будинку на світло вийшов Не Здавайся. Його обличчя сказало все, що потрібно було знати. Його батько вже поїхав на демонстрацію на майдані.

— Сідайте,— скомандував я, викинувши недопалок.— Я обіцяв Таггарту, що повернуся зі звітом на Лал-базар, але це не означає, що і ви мусите там бути. Висадимо вас біля майдану — може, вдасться відшукати батька.

Дороги були заповнені, як і завжди останнім часом, автомобіль повільно просувався перевантаженими вулицями на північ, до майдану. Цілу дорогу я теревенив, намагаючись відвернути думки Не Здавайся від батька. Але більшість часу хлопець усе одно дивився у вікно — ну чиста черниця-кармелітка.

Люди стікалися на широкий відкритий майдан, і ясно було, що ця демонстрація зовсім іншого масштабу, ніж усі, що відбувалися протягом останніх місяців; із півночі та поромного причалу на заході сходилися тисячі індійців у білому. Деякі перебували в піднесеному настрої, розмовляли і співали, але більшість мовчали, їхні обличчя напружено застигли.

Урядові війська, які підвозили вантажівками, насторожено оглядали зі своїх позицій парк, але спроб утручатися не робили. Хоча народу прибувало, та й не ясно, що могли б зробити вояки, навіть якби захотіли, окрім того, щоб відкрити вогонь.

Не Здавайся наказав водію зупинитися на перехресті Чоурінга й Утрем-роуд.

— Хай щастить,— побажав я, коли він виходив, і попросив водія тримати курс на Премчанд-Борал-стрит. Перш ніж їхати на Лал-базар, потрібно було ковтнути гарбузового напою.

Обличчя лорда Таггарта набуло кольору й виду грозової хмари. Від його звичайного флегматичного спокою не лишилося й сліду. Доки я звітував про ранкові події, він міряв кабінет кроками зі швидкістю та невпевненістю майбутнього батька. Авжеж, він уже знав, що Ґурунга ми впустили і Маꥳра також — усе це виклав йому майор Доусон під час короткої тридцятисекундної телефонної розмови, а мені облишив переповісти деталі.

— Що тепер? — запитав він.