Абір Мухерджі. Дим і попіл

Обличчя Доусона скривилося, як від болю; втім, цей вираз мало відрізнявся від того, з яким він спостерігав за мною, коли я блював у нього в кабінеті кілька ночей тому.

— Навіть не намагайтеся жартувати, Віндгеме,— буркнув він.— Вам не личить. Можливо, ви й упізнаєте Ґурунга, але вас він бачив. Якщо побачить вас або вашого сержанта до того, як ви помітите його, він утече, і ми його загубимо. Це наш останній шанс зупинити його, доки... хтозна, що може статися. Не хочу, щоб ви все зіпсували.

Тут до мене дійшло.

— Усі ті гарні слова, які ви щойно казали Маꥳру та його дружині про те, що справжньої небезпеки немає... дурниці, еге ж? Вам відомо, що єдиний спосіб зупинити Ґурунга — це спіймати його на гарячому, під час нападу на Маꥳра. Вам байдуже, виживе полковник чи загине, головне — захопити Ґурунга.

Обличчя Доусона спохмурніло.

— МакҐір — офіцер на службі. Він знає, до чого це веде. І так, я залюбки пожертвую ним, якщо це не дозволить Ґурунгу застосувати вкрадений гірчичний газ.

— А що, як він застосує газ тут? — не відступав я.— У Барракпурі?

— Якщо ми не спроможні це попередити, то нехай він ліпше випускає його тут, ніж серед натовпу в центрі Калькутти. Це військове поселення. Більшість людей на ярмарку — солдати та члени їхніх родин, ми маємо протигази, і, що важливіше, територія ярмарку відкрита. Велика ймовірність, що більшість народу втече, не зазнавши серйозних ушкоджень. Але боюся, що Ґурунгу вистачить розуму, щоб також це збагнути. Кількість жертв у разі, якщо він випустить газ серед п’яти сотень людей на відкритому майданчику, навіть порівнятися не може з тим, що станеться на вулицях, заповнених у п’ятдесят разів більшою юрбою.

Безсердечні міркування, навіть за стандартами Доусона.

— І ви готові пожертвувати усіма цими людьми? — запитав я.

— Заради більшого блага? — відповів він питанням на питання.— Ви б учинили по-іншому?

До розмови підключився Не Здавайся.

— Якщо дозволите, майоре Доусоне. Я так розумію, що ви будете керувати операцією з якогось місця?

Доусон зміряв його важким поглядом.

— Яке це має значення?

— Я... я припускаю,— затинаючись, продовжив Не Здавайся,— що це така місцина, звідки добре видно ярмарок?

— Верхній поверх адміністративної будівлі, вікна, що виходять на спортивне поле.

— Можна, ми з капітаном приєднаємось до вас?

Майор замислився. Підозрюю, він не звик, щоб індійці висловлювали незалежні думки, принаймні ті з них, що на нашому боці.

— Дайте нам пару біноклів і дозвольте сісти на дах,— підхопив я.— Видно нас не буде, а шанс побачити його, доки він не підібрався до Маꥳра, лишиться.

— Добре,— нарешті погодився він.— Тоді вам краще іти за мною.

Механічний ярмарковий орган заграв веселеньку мелодію, яка долинула до нашого сідала на даху адміністративної будівлі військового містечка, і її штучна веселість була такою ж недоречною, як і сам ярмарок, який мав би набагато органічніший вигляд на набережній Брайтона, ніж посеред Бенгалії.

Пам’ять підкинула спогади про кілька вкрадених днів, які ми з Сарою провели у відпустці в Істборні. То був липень шістнадцятого, а може, серпень. Ті кілька днів були реальнішими, насиченішими за всі, що були раніше чи пізніше. Ці дні закарбувалися в моїй пам’яті, лишилися намальованими з такою силою, що й досі відчувалися яскравими.

Ми одружилися за рік до того, а за два тижні я поїхав на війну. Ті дні в Істборні були дуже близькими до щастя молодого подружжя, яке ми переживали разом, до тієї радості, яку до війни більшість чоловіків та дружин сприймали за належну. Ми з надією чекали на той день, коли скінчиться війна і ми будемо просто чоловіком і дружиною, але цього не судилося, і лють, яка охопила мене, коли я її втратив, ніколи не затихала. Ці спогади мали гірко-солодкий смак, і я відігнав їх і почав дивитись у польовий бінокль на ярмаркові атракціони, розставлені на спортивному полі внизу.

Хоча я говорив наполовину жартома, Доусон сприйняв мої слова в серйоз і замість того, щоб посадовити нас із Не Здавайся у своєму командному пункті на третьому поверсі, дозволив розташуватись на даху адміністративної будівлі, видавши нам один бінокль на двох. Цей дріб’язковий момент можна було вважати своєрідною заявою — на такій великій базі навряд чи важко було знайти ще один бінокль — так він показував, хто тут головний. Та я не заперечував. Після переслідування снайпера Ґурунга минулої ночі справа набула особливого значення як для мене, так і для Не Здавайся, і маленькою перемогою було вже те, що ми сиділи на цьому даху та брали активну участь у справі.