Абір Мухерджі. Дим і попіл

За п’ять років, що я його знаю, це вперше, коли він розгубився, і це викликало тривогу в нас обох. Таггарт був мислителем, шахістом, який міркував на кілька ходів уперед і бачив сенс у цілому полотні, доки інші помічали лише заворушення в центрі, але в ситуації з Ґурунгом і гірчичним газом він був таким же сліпим, як і всі ми.

Я сказав йому те саме, що і Доусону до цього.

— Скасуйте заходи принца.

— Ви знаєте, що зробити це ми не можемо.

— Лишається тільки один-єдиний варіант — розігнати протестувальників, силою, якщо потрібно.

Він зупинився і повернувся до мене. В голові у нього явно відбувався конфлікт, який відбився і на обличчі.

— Дуже добре,— тихо сказав він.— Часу не лишилося. Повідомлю людям віцекороля, що потрібно розігнати натовп. Скажу, що беру на себе всю відповідальність.

Хоробре рішення, одне з тих — і ми обидва це знали,— яке може коштувати йому посади. В місті повно представників світової преси, і світлини неозброєних протестувальників, яких розганяє влада, завтра будуть у газетах та кінохроніці. Саме цієї сцени Лондон і Делі хотіли уникнути за будь-яку ціну, і той, хто це санкціонує, дорого за це заплатить. Учинити так було правильно, втім...

— Стривайте,— зупинив його я.— Я бачив ту юрбу. Вона надто велика. У нас людей не вистачить, щоб зрушити їх з місця. Доведеться звернутися до військових. А це означає залучити Доусона.

Таггарт підійшов до столу й упав у крісло. Опанував себе, узявся за слухавку.

— Поговорю з ним,— вирішив він.

Я з полегшенням зітхнув. Хай би що там планував Ґурунг, розгін натовпу — це вже хоч якась дія. Солдати, що розганяють демонстрантів, не дуже приємне видовище, але це набагато краще, ніж альтернатива у вигляді санітарів, що виносять цивільних, уражених газом.

Таггарт набрав номер комутатора і попросив з’єднати його з Форт-Вільямом. Почулося клацання, коли оператор установлював зв’язок, і комісар попросив перемкнути на кабінет Доусона. Я чекав, доки майор відповість. І тут у мене промайнула жахлива думка. Перед очима раптом постала картина — вибух, солдати запанікували й відкрили вогонь по натовпу, вкритому завісою густого задушливого газу. Видіння пекла.

Відповідь ще не пролунала, а я кинувся до столу Таггарта і натиснув на важіль на телефоні, обриваючи зв’язок. Таггарт підвів на мене лютий погляд.

— Що за ігри, Семе?

— Не можна розганяти натовп,— сказав я.

— Але ти щойно...

— Ґурунг про це подумав. Він знає, що нам знадобиться сила, щоб відігнати Дасових протестувальників. Чи можна знайти кращий час для того, щоб випустити іприт, ніж той, коли світова преса спостерігає, як наші війська розганяють беззбройних демонстрантів? Солдати вирішать, що їх атакують. Деякі почнуть стріляти, і на наших руках лишиться кров. Навіть якщо ніхто не вистрілить, усі вирішать, що газ випустили саме ми.

Таггарт повільно поклав слухавку, усвідомивши весь жах ситуації. Він нахилився вперед і опустив голову на руки. А коли нарешті заговорив, я почув голос зламаної людини.

— Що робити?

У мене пересохло в горлі.

— Ми мусимо міркувати як Ґурунг.— Я поглянув на годинник.— Менш ніж за годину принц Уельський за розкладом почне свою промову в міській ратуші. Члени Конгресу зберуться на майдані протестувати. Мить максимальної небезпеки настане, коли принц скінчить свою промову й відвідувачі почнуть виходити з ратуші, наближаючись до протестувальників. На місці Ґурунга саме тоді я б і випустив газ. Потрібно вжити усіх можливих запобіжних заходів.

— Ви дійсно вважаєте, що він наважиться вбивати індійців?

— Не забувайте, що Ґурунг не індус,— завважив я.— Він непалець, і у вбивстві місцевого для гуркха ніколи не було проблеми. Доказом цьому — масове убивство в Амрітсарі 1919 року. Сумніваюся, що він переймається через те, що жертвами стануть не лише британці, а й індійці.

Ця думка ніби воскресила комісара.

— Територію за брамою міської ратуші кілька разів перевірили на наявність вибухівки,— промовив він.— Щодо принца, він вийде через чорний хід та поїде одразу до Будинку уряду. Маршрут проклали обхідний, вздовж нього виставили охорону, подбали про автомобіль-приманку.

— Лишаються вулиці за муром, де закінчиться марш протестувальників. Гадаю, Ґурунг спробує загубитись у натовпі.

— Віддам наказ нашим людям і військовим Доусона зупиняти й перевіряти всіх, хто хоч трохи схожий на непальця.

Я кивнув, погоджуючись. Не дуже все це мені подобалося, але варіантів не було.

— Поїду до ратуші,— сказав я. Інтуїція підказувала, що так чи інак усе скінчиться саме там.

Тридцять шість

удинок уряду являв собою квінтесенцію калькуттської архітектури: білена споруда в неокласичному стилі з доричними колонами, віконницями і вилинялою величчю, яка віддзеркалювала занепад міста від столиці до провінційної застави. Якщо не зважати на оточення, його можна було визнати прекрасним, навіть імпозантним будинком, але поряд розташувався пишний Суд, а зовсім неподалік ще й резиденція губернатора, тож дім трохи губився: така собі простенька стара діва, що примостилася між своїх красунь-сестер.