Абір Мухерджі. Дим і попіл

Тоді перетнув дах, спустився сходами на третій поверх. Хвилин п’ять шукав, де кімната, в якій Доусон улаштував свій пункт спостереження,— надто довго, якщо зважити на шлейф тютюнового диму, що висів у повітрі. Доусон стояв спиною до вікна, обличчя його було в тіні, він сварив двох своїх людей — один, як я впізнав, стежив за лікарем.

— Де Маꥳр? — поцікавився я.

— Зник,— відрізав Доусон.

— Що? Хіба він не піднімався сюди?

— Озирніться, Віндгеме,— сердито буркнув Доусон,— ви його тут бачите?

— Хіба не ви послали йому ту записку? Папірець, який передав йому хлопець?

— Авжеж ні. Навіщо мені в біса посилати до нього циркову дитину?

— То ви його загубили? Він же заходив сюди. Я бачив.

— Мої офіцери теж, чорт забирай,— сказав Доусон.— Стояли біля входу й теревенили, як вихованки інституту благородних дівиць. Я наказав обшукати будівлю, але...

Оговтавшись від шоку, я взявся відновлювати ланцюжок подій.

— Ви його не знайдете,— завважив я.— Старий трюк. Він увійшов крізь парадні двері, а вийшов крізь задні. Нехай люди обшукують усе містечко. Далеко він не міг відійти.

Доусон подивився на мене, його ворожість згасла від усвідомлення того, що я можу виявитись правим. Він кивнув одному зі своїх офіцерів, і той швидко вийшов із кімнати виконувати наказ.

— Куди ж він пішов? — Доусон знову повернувся до мене.

— Гадки не маю,— знизав я плечима.— Але не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що це пов’язано із запискою, яку передав хлопчик.

Хай там що, а Маꥳр злякався. Так, що наступні п’ять хвилин шукав хлопця, який приніс записку. Аж тут мене осяяла інша думка.

— Може, він видивлявся не хлопця.

— Що? — здивувався Доусон, але я уже вийшов за двері й побіг до сходів.

Доусон за мною. Перестрибуючи через сходинки, я піднявся на дах. Почувши шум, Не Здавайся опустив бінокль і повернувся до нас.

— Дружина Маꥳра! — крикнув я.— Ви її бачите?

Не Здавайся підніс бінокль до очей і швидко оглянув натовп. Минали секунди, і у мене в душі підняв голову чорний жах, минула довга хвилина, за яку нічого не сталося, і я зрозумів.

— Дім,— вигукнув я.— Він іде додому.

Ще за кілька секунд ми втрьох збігали сходами. Вискочили з будинку на світло. Доусон щось кричав своїм людям, але ми з Не Здавайся не звертали на нього уваги, бігли до бунгало Маꥳра. За п’ять хвилин були вже там. Я почув, як десь на відстані завили сирени. Розумно було б дочекатись людей Доусона, але часу було обмаль. Я витягнув револьвер, і ми з Не Здавайся почали підніматися сходами до парадного входу.

Тридцять три

вері були зламані. Вони легенько погойдувалися від грудневого вітерця; там, де замок входив у лутку, стирчали тріски. Я тихо відчинив їх носком чобота і завмер, очікуючи пострілів. Жодного не пролунало. Мертва тиша, яку порушували тільки далекі сирени. Навіть птахи замовкли.

Зламані двері підтвердили, що боявся я правильно. Тут побував Ґурунг, і Маꥳр, без сумнівів, був у нього. Я подумки прокрутив можливу послідовність подій. Ґурунг був на ярмарку. Зрозумів, що за Маꥳром стежать,— власне, такий чоловік від самого початку припустив би, що за директором ведуть спостереження. Він розробив план. Замість того щоб ганятись за Маꥳром, він змусив того прийти до себе. А для цього йому потрібна була місіс Маꥳр. У якийсь момент дружина з лікарем попрощалися. Спостерігачі продовжили стежити за Маꥳром, а не за його дружиною, і Ґурунгу неважко було ізолювати її і змусити, можливо, погрожуючи ножем, виконувати свої накази. Він привів її сюди, заплатив хлопцю, щоб той відніс записку лікарю. І у того не лишилося іншого вибору, як виконати те, що було в записці.

Не опускаючи револьвера, я дюйм за дюймом просувався вперед, за крок позаду мене — Не Здавайся. Коридор був неосвітлений, занурений у тінь, і коли мої очі звикли до темряви, я розрізнив двері до вітальні та їдальні, невеличкий коридорчик, що вів, найпевніше, до спалень.

Обшукати будинок можна було двома способами: повільно й методично або ж увірватись, стріляючи направо і наліво. Минуло вже, мабуть, зо двадцять хвилин, відколи Маꥳр пройшов крізь адміністративну будівлю і втік від нас. Зважаючи на те, що Ґурунг наказав йому йти сюди, що той і зробив, у дім Маꥳр увійшов не раніше, як десять хвилин тому. Зробити висновок було неважко. За десять хвилин ледь можна оком кліпнути, а можна прожити ціле життя. Цього часу задосить, щоб убити людину, але не вистачить, щоб вирвати очі й нанести церемоніальні удари. Маꥳр може бути вже мертвим, але лишається шанс, притому добрячий, що Ґурунг і досі тут.