Абір Мухерджі. Дим і попіл

Край зборам поклала поява слуги в тюрбані й червоно-золотій лівреї, який оголосив, що сніданок принца вже чекає. Офіцери почали виходити, і я повернувся, щоб і собі піти, але мене окликнув принц:

— Одну хвилиночку, капітане.

Я обернувся.

— Так, сер?

— Де ми з вами зустрічалися у Франції?

— В Іпрі, сер,— відповів я, вимовивши назву якомога чіткіше. На війні ми всі вимовляли щось на кшталт «Віпер», ніби двірники шкрябали по лобовому склу.

— Ми понесли страшні втрати в Іпрі,— замислено сказав він.— Гадаю, ви втратили там кілька друзів.

— Так і є, сер,— промовив я, хоча міг би і додати, що до того часу дожило не так і багато друзів, яких можна було би втратити.

Я повернувся до Не Здавайся в передпокої.

— Ходімо,— кинув я.— Потрібно рухатись на північ.

— Куди? — запитав він.

— До Барракпуру.

Ми спустилися сходами, пройшли коридором.

— Що скажете про принца? — поцікавився Не Здавайся, коли ми вийшли на денне світло.

— Не такий поганий, як я очікував,— гмикнув я.

— Велика похвала з ваших вуст, сер. Припускаю, що колись він стане королем-імператором.

— Це залежить від деяких фактів.

— Наприклад?

— Наприклад, чи переживе він сьогоднішній день.

Тридцять два

унгало полковника Маꥳра стояло на краю Барракпуру; непримітний білений будиночок, що нічим не відрізняється від своїх сусідів, із зеленими віконницями та бегоніями у горщиках на веранді. Позаду нього до річки спускався сад, попереду бездоганний моріжок розтинала навпіл стежка до дверей. У певному сенсі втілення мрії про Британську Індію: охайно, впорядковано і, якщо не рахувати слуг, ніяких місцевих.

Маꥳр сидів на канапі у вітальні, яку, здається, оздобила сама флора бенгальських джунглів, із важкими меблями і паркетом із темного лакованого тику. Поруч із ним сиділа жінка у твідовій спідниці і практичних черевиках. Середнього віку, з прямим волоссям, що вже почало сивіти, і бронзовою шкірою, яка свідчила про те, що англійка занадто довго перебувала на сонці; вона, схоже, була чимось засмучена і час від часу промокала очі хусточкою. Поруч із ними сидів чоловік із розвідки, один із тих громил, які краще працюють кулаками, ніж мозком, і ще питання, навіщо він тут: щоб захистити Маꥳра чи не дозволити йому чкурнути до виходу й сісти на перший пароплав до Британії. Судячи з виразу блідого обличчя полковника й темних кіл під пахвами на його сорочці, я би припустив останнє.

Навпроти сидів Доусон, який порівняно з ними являв собою взірець витримки, у всякому разі до нашої появи, бо обличчя його негайно скривилося так, ніби він страждає на жорстокий розлад травлення. Як правило, саме такою гримасою він мене і зустрічає, але сьогодні це стало несподіванкою, адже я вважав, що ми тут за його бажанням.

Він явно вагався, чи заговорити до нас, чи спочатку закінчити розмову з Маꥳром. Урешті-решт він вирішив, що підтримати впевненість Маꥳра, від якої мало що лишилося, є справою більш терміновою.

— З вас не зводитимуть очей,— сказав Доусон.— Серед натовпу будуть наші люди. Хтось із них за мить опиниться біля вас. Ризик зовсім незначний.— Про газ він нічого не сказав, та й навіщо? Маꥳр нічого не знав про його зникнення, і не було потреби хвилювати його ще більше.

Говорив Доусон таким тоном, який не передбачав заперечень. Авжеж, Маꥳр, хоч і був лікарем, лишався військовим, тож заперечувати не звик. Хай би що він думав про цей план, він був солдатом і мусив підкорятися наказам.

Він глитнув і взяв дружину за руку.

— Вибачте мене, я на хвилинку,— промовив Доусон.

Лишивши Маꥳрів із охоронцем, він вивів нас із Не Здавайся до коридору.

— Ви тут більше не потрібні, Віндгеме,— заявив він, спрямовуючи нас до дверей.

Я зупинився й обернувся до нього.

— Невже ви його впіймали? — поцікавився я.— З виразу обличчя Маꥳра я б цього не сказав.

Доусон сунув руку в кишеню, витяг аркуш паперу й розгорнув його.

— Ні, ми його ще не схопили, але після того, як ви повідомили його ім’я і полк, ми запросили його старших офіцерів і намалювали портрет. Його роздали всім нашим людям і охоронцям на вході.

Я поглянув на малюнок, гмикнув і передав його Не Здавайся. Якщо чесно, портрет вийшов доволі схожим, але Доусону я не збирався у цьому зізнаватись.

— Що скажете, сержанте? — запитав я.

Не Здавайся демонстративно оглянув малюнок.

— Це може бути хто завгодно,— зробив він висновок.— Та хоч би будь-який гуркх.

— Саме так.— Я забрав у нього аркуш і вручив Доусону.— Хай вам щастить, якщо хочете знайти його з цим. Дозвольте здогадатись: ви попросили намалювати його англійця, такого, що не може відрізнити непальця від китайця. З усією повагою до вас, майоре, це поселення завбільшки з невеличке містечко. Якщо Ґурунг вирішить сюди заявитись, щоб його зупинити, вам знадобиться набагато більше, ніж купка офіцерів військової розвідки, озброєних грубим портретом. Вам потрібні люди, які бачили його не дуже давно, ще й зблизька, і, якщо я не помиляюсь, ми з сержантом Банерджі — ваші єдині свідки.