зітхнули та й почали записувати за диктором.
— Цього разу диктант був легшим, ніж торік, — зауважила Романа, поставивши останню точку.
— Це ви стали розумнішими. Бо рік провчилися. Нумо, дай зошит, —
і бабуся взялася перевіряти нашу писанину. — Отут потрібна кома, —
підкреслила вона червоним. — Складносурядне речення.
— Складносурядне? Ми такого ще не вчили, — обурилася Романа.
— Але кому все одно треба ставити. Те, що ти чогось не знаєш —
твої проблеми. Вивчай, і будеш знати, — відповіла бабуся.
— Як так? Це ж несправедливо? — запитав Марко, сподіваючись
відвернути бабусину увагу від свого диктанту, в якому зовсім не був
певен.
— Розумієш, правопис — це щось подібне до закону, тільки у мові.
Держава ухвалює закони і дає можливість тобі з ними познайомитися, щоб потім виконувати. Є спеціальні газети та сайти, де їх надруковано.
— Бабусю, а от скажи, ми зараз писали за новим правописом чи за
старим? — продовжував хитрувати Марко, але бабуся, відповідаючи, все одно встигала підкреслювати його помилки.
— Звісно, за новим. Правопис — це закон, якого треба
дотримуватися.
— Ну а всі книжки, що стоять у тебе на полицях, тепер, виходить, з помилками? Правопис же змінився!
34
Бабуся звела очі й посміхнулася.
— Закон не має зворотньої сили. Так само, як не можна повернути
вчорашній день, так само не можна за сьогоднішніми законами судити
вчорашні події. Ну що, — вона відсунула від себе аркушики з диктан-
том. — Романа сьогодні молодець, а Маркові треба ще займатися.
— Правописом? — зробив кисле обличчя Марко.
— Ну чому тільки правописом. Читай книжки. Вони дають внутріш-
нє відчуття, те, що зветься вродженою грамотністю.
— А він учора не зробив домашку з української і отримав трояк.
Насвари його, — одразу влізла у розмову Романа.
— А мама вже знає про це?
— Мама мене вже насварила, — похнюпився Марко.
— То я не буду. Двічі за одне не карають.
— Ти на все маєш відповіді. Вчителі всі такі розумні?
— Ні, лише ті, що знають Конституцію.
35
А нині за обідом Романа розповіла мамі про нашу розмову з
бабусею.
— Бабуся каже, що коли не знаєш, де ставити коми, сам винен.
— Звісно.
— А якщо ми ще не вчили?
— Тоді не беріться писати радіодиктант. Доросле життя влаштова-
не інакше, ніж дитяче. Там діє правило: «Якби знав, чого не знаєш, то й
мав, чого не маєш».
— Як це? — не зрозумів Марко.
— А дуже просто. Більшість людей не знають своїх прав, і тому
не використовують їх. От, наприклад, чи знаєте ви, що маєте право не
відповідати на будь-які запитання про себе чи свою родину?
— Навіть директору? — округлила очі Романа.
— Навіть поліціанту? — підхопив Марко.
— Навіть директору, навіть поліціанту, навіть прокурору чи судді.
Бо Конституція гарантує вам право не свідчити проти себе та близьких.
— Ого! — зрадів Марко. — Це виходить, що коли вчителька питає, чому я прогуляв урок, можна не відповідати?
Мама насупилася:
— А ти прогулюєш уроки?
— Ну… дуже рідко, — поквапився заспокоїти її Марко.
— Я його контролюю, — заспокоїла Романа.
— Ябеда, — пробурчав Марко.
— Не сваріться. Загалом ти правильно зрозумів. Ніхто не зобов’я-
заний розповідати про себе чи родину. І ніхто не може тебе примусити.
Але враховуй, що коли людина відмовляється відповідати на запи-
тання, її одразу починають підозрювати. Бо зазвичай люди приховують
те, чого соромляться чи бояться.
— Це вже виходить лайфхак, а не Конституція.
Мама засміялася:
— Конституція, любі мої, повна лайфхаків.
— А яких іще?
36
— Наприклад, якщо вам
віддають злочинні накази, ви
маєте право їх не виконувати.
А
керівник,
який
віддав
такий наказ, буде відповідати
за нього.
— Справді? — не повірив
Марко. — А якщо виконаєш
такий наказ?
— Тоді відповідатимеш ра-
зом із керівником.
— Це несправедливо! Він
же наказав, а я тільки робив.
— Але ж ти знав, що робив.
Знав, що це злочин, значить і
покарання заслужив.
— Цікаво.
— Але головний лайфхак
Конституції — це те, що ніхто
не може позбавити нас голов-
них прав, які там записані. Ні
суд, ні військові, ні президент.
Наші права — непорушні.
— Круто! — сказали хором
Марко і Романа.
37
Як добре жити, коли маєш стільки прав! І кожне гарантоване
Конституцією!
Ми так і сказали дідусеві, а він у відповідь засміявся:
— Права — це чудово. Але ж ви знаєте, що за все треба платити.
Де права, там і обов’язки.
— Обов’язки? — здивувалася Романа. — Про обов’язки нам ніхто
не казав.
— Як це не казав? А захист України? Хіба забула? — одразу випра-
вив Марко.
— Так це ж дуже просто. Захищаєш Україну — значить захищаєш
Конституцію і свої права, правда, діду?
Наш Вікі-дідусь зняв з носа окуляри і протер їх, як завжди робить
перед довгою розмовою.
— Усе правильно. Тільки треба розуміти, що захистом батьків-
щини справа не обмежується.
— А що іще?
Дідусь поклав окуляри на стіл:
— Ну от ви вчитеся у школі. Але школу треба ремонтувати. Вчителям
треба платити зарплатню. Підручники треба друкувати. Парти нові
купувати. Хто все це робить?
— Держава? — запитала Романа.
— Так, держава. А де держава бере гроші?
— Не знаємо, — сказали ми.
— Отож. А гроші державі платять громадяни. Тобто ми з вами.
— Ми?