a03dd1912f991b3591e5d6c83e0c38cc

зітхнули та й почали записувати за диктором.

— Цього разу диктант був легшим, ніж торік, — зауважила Романа, поставивши останню точку.

— Це ви стали розумнішими. Бо рік провчилися. Нумо, дай зошит, —

і бабуся взялася перевіряти нашу писанину. — Отут потрібна кома, —

підкреслила вона червоним. — Складносурядне речення.

— Складносурядне? Ми такого ще не вчили, — обурилася Романа.

— Але кому все одно треба ставити. Те, що ти чогось не знаєш —

твої проблеми. Вивчай, і будеш знати, — відповіла бабуся.

— Як так? Це ж несправедливо? — запитав Марко, сподіваючись

відвернути бабусину увагу від свого диктанту, в якому зовсім не був

певен.

— Розумієш, правопис — це щось подібне до закону, тільки у мові.

Держава ухвалює закони і дає можливість тобі з ними познайомитися, щоб потім виконувати. Є спеціальні газети та сайти, де їх надруковано.

— Бабусю, а от скажи, ми зараз писали за новим правописом чи за

старим? — продовжував хитрувати Марко, але бабуся, відповідаючи, все одно встигала підкреслювати його помилки.

— Звісно, за новим. Правопис — це закон, якого треба

дотримуватися.

— Ну а всі книжки, що стоять у тебе на полицях, тепер, виходить, з помилками? Правопис же змінився!

34

Бабуся звела очі й посміхнулася.

— Закон не має зворотньої сили. Так само, як не можна повернути

вчорашній день, так само не можна за сьогоднішніми законами судити

вчорашні події. Ну що, — вона відсунула від себе аркушики з диктан-

том. — Романа сьогодні молодець, а Маркові треба ще займатися.

— Правописом? — зробив кисле обличчя Марко.

— Ну чому тільки правописом. Читай книжки. Вони дають внутріш-

нє відчуття, те, що зветься вродженою грамотністю.

— А він учора не зробив домашку з української і отримав трояк.

Насвари його, — одразу влізла у розмову Романа.

— А мама вже знає про це?

— Мама мене вже насварила, — похнюпився Марко.

— То я не буду. Двічі за одне не карають.

— Ти на все маєш відповіді. Вчителі всі такі розумні?

— Ні, лише ті, що знають Конституцію.

35

А нині за обідом Романа розповіла мамі про нашу розмову з

бабусею.

— Бабуся каже, що коли не знаєш, де ставити коми, сам винен.

— Звісно.

— А якщо ми ще не вчили?

— Тоді не беріться писати радіодиктант. Доросле життя влаштова-

не інакше, ніж дитяче. Там діє правило: «Якби знав, чого не знаєш, то й

мав, чого не маєш».

— Як це? — не зрозумів Марко.

— А дуже просто. Більшість людей не знають своїх прав, і тому

не використовують їх. От, наприклад, чи знаєте ви, що маєте право не

відповідати на будь-які запитання про себе чи свою родину?

— Навіть директору? — округлила очі Романа.

— Навіть поліціанту? — підхопив Марко.

— Навіть директору, навіть поліціанту, навіть прокурору чи судді.

Бо Конституція гарантує вам право не свідчити проти себе та близьких.

— Ого! — зрадів Марко. — Це виходить, що коли вчителька питає, чому я прогуляв урок, можна не відповідати?

Мама насупилася:

— А ти прогулюєш уроки?

— Ну… дуже рідко, — поквапився заспокоїти її Марко.

— Я його контролюю, — заспокоїла Романа.

— Ябеда, — пробурчав Марко.

— Не сваріться. Загалом ти правильно зрозумів. Ніхто не зобов’я-

заний розповідати про себе чи родину. І ніхто не може тебе примусити.

Але враховуй, що коли людина відмовляється відповідати на запи-

тання, її одразу починають підозрювати. Бо зазвичай люди приховують

те, чого соромляться чи бояться.

— Це вже виходить лайфхак, а не Конституція.

Мама засміялася:

— Конституція, любі мої, повна лайфхаків.

— А яких іще?

36

— Наприклад, якщо вам

віддають злочинні накази, ви

маєте право їх не виконувати.

А

керівник,

який

віддав

такий наказ, буде відповідати

за нього.

— Справді? — не повірив

Марко. — А якщо виконаєш

такий наказ?

— Тоді відповідатимеш ра-

зом із керівником.

— Це несправедливо! Він

же наказав, а я тільки робив.

— Але ж ти знав, що робив.

Знав, що це злочин, значить і

покарання заслужив.

— Цікаво.

— Але головний лайфхак

Конституції — це те, що ніхто

не може позбавити нас голов-

них прав, які там записані. Ні

суд, ні військові, ні президент.

Наші права — непорушні.

— Круто! — сказали хором

Марко і Романа.

37

Як добре жити, коли маєш стільки прав! І кожне гарантоване

Конституцією!

Ми так і сказали дідусеві, а він у відповідь засміявся:

— Права — це чудово. Але ж ви знаєте, що за все треба платити.

Де права, там і обов’язки.

— Обов’язки? — здивувалася Романа. — Про обов’язки нам ніхто

не казав.

— Як це не казав? А захист України? Хіба забула? — одразу випра-

вив Марко.

— Так це ж дуже просто. Захищаєш Україну — значить захищаєш

Конституцію і свої права, правда, діду?

Наш Вікі-дідусь зняв з носа окуляри і протер їх, як завжди робить

перед довгою розмовою.

— Усе правильно. Тільки треба розуміти, що захистом батьків-

щини справа не обмежується.

— А що іще?

Дідусь поклав окуляри на стіл:

— Ну от ви вчитеся у школі. Але школу треба ремонтувати. Вчителям

треба платити зарплатню. Підручники треба друкувати. Парти нові

купувати. Хто все це робить?

— Держава? — запитала Романа.

— Так, держава. А де держава бере гроші?

— Не знаємо, — сказали ми.

— Отож. А гроші державі платять громадяни. Тобто ми з вами.

— Ми?