a03dd1912f991b3591e5d6c83e0c38cc

— Так. Усі, хто заробляє. Щойно почнете заробляти — одразу

треба платити державі. Це називається податки.

— А якщо не платити податки?

— Тоді не буде чим платити вчителям, не буде грошей на будів-

ництво доріг, на лікарні, заповідники й багато іншого, що оплачує

держава. Тому в Конституції написано: сплата податків — це обов’язок

громадянина.

— А ще які в нас є обов’язки?

— Є ще дуже важливий обов’язок: не шкодити. Ми всі живемо

разом, і якщо хтось буде шкодити природі чи ламати дороги чи псувати

38

картини в музеях, дуже скоро Україна перетвориться на смітник. Ми

цього хочемо?

— Ні! — дружно сказали Марко з Романою.

— Саме тому у Конституції закріплено обов’язок не шкодити, а

якщо все-таки зашкодив, то виправити все, що зробив.

— Як виправити?

— Або зроби власними руками, або заплати гроші, щоб зробили

інші. І наступного разу будь уважнішим.

— Логічно, — підсумував Марко.

— Ну а головне, запам’ятайте: незнання законів не звільняє від

відповідальності.

— Так, нам бабуся про це казала, — підхопила Романа.

— І мама казала.

— І я кажу. І Конституція. Усі наші закони можна легко знайти в

інтернеті, у газетах, у книгарнях. А якщо ситуація складна, у ній роз-

бираються юристи, наприклад, ваша мама. Так що запам’ятайте: «Я не

знав», — не виправдання. У дорослому житті воно не працює.

39

Наш Вікі-дідусь знає відповіді на всі запитання. Тому ми

вирішили разом із ним розібратися у питанні, як керувати

державою. Бо це складно — треба слідкувати, щоб ніхто не

порушував нічиїх прав, щоб усі виконували свої обов’язки, захищати

кордони, карати злочинців, а ще збирати податки й будувати школи та

лікарні.

— Дідусю, це ж який розум треба мати, щоб усе це вміти?

— Одного розуму тут не досить, — відповів дідусь. — А потім, якби

навіть знайшовся такий розумник, що вміє дати раду цілій державі, то тоді

влада би належала йому, а не нам із вами. І це вже була б не демократія.

— А що ж робити? — розгубилися ми.

— Єдиний вихід — поділити владу.

— З ким? — не зрозумів Марко.

— Між різними людьми. От, наприклад, нехай одні люди пишуть

закони, а інші слідкують за їхнім виконанням.

— А навіщо? — знову запитав Марко.

— Для того, щоб не сталося, як у приказці: закон у пана — що

дишло, куди направить, туди й вийшло. Тому в нас є Верховна Рада, яка

займається тільки тим, що ухвалює закони.

— І все? — здивувалася Романа.

— А ти гадаєш, створити закон легко? Треба знати не тільки ті за-

кони, які вже є, щоб не порушити їх і не повторитися. Треба розбира-

тися у багатьох речах, бо закони бувають і про медицину, і про освіту, і про податки, і про військо.

— І як же все це можна зрозуміти?

— Одній людині ніяк. Тому депутатів багато, і серед них є різні

фахівці, які можуть пояснити, що дасть той чи інший закон.

— Хитро.

— Авжеж. Депутати розбиваються на комітети, які займаються

різними питаннями: медициною, обороною, освітою. Аналізують всі

проекти законів і рекомендують, за який треба голосувати.

— Ну а потім?

— Після того, як закон ухвалили, настає час його виконувати. І тут

вступає в силу виконавча влада.

— Виконавча, тому що виконує?

— Точно. Виконавча влада — це Кабінет Міністрів та прези-

дент. Вони керують усім державним механізмом — міністерствами, 40

управліннями, адміністраціями.

Ці державні установи збирають

податки, розподіляють гро-

ші, контролюють, наглядають,

займаються пенсіонерами та

хворими, керують військом,

поліцією та прикордонниками,

друкують гроші, охороняють

природу та пам’ятки…

— Ого, яка машинерія! —

не втримався Марко. — А коли

щось іде не так?

— Ну, на те є третя гілка

влади — суд. Якщо десь щось

не так — звертаються до суду.

І рішення суду є обов’язковими

для виконання.

— Навіть для президента? —

здивувалася Романа.

— Навіть для президента, —

кивнув дідусь. — Ну а для того,

щоб нам добре жилося у на-

шому місті, ми обираємо міс-

цеву владу, яка вже займається

нашими вулицями, школами,

лікарнями та при цьому слуха-

ється всіх законів та розпоря-

джень виконавчої влади.

— Оце так! Виявляється,

ми живемо, неначе у велетен-

ському комп’ютері! — вигукнув

Марко.

— Ну, можна й так сказати, —

погодився дідусь.

41

Після розмови з дідом про різну владу у одній державі ми

довго сперечалися поміж собою. Врешті-решт пішли до

мами: вона в нас юристка і знає усі закони.

— Мамо, а дідусь каже, що коли один президент буде керувати

всією країною, то це вже буде не демократія, — сказала Романа.

— Правильно каже дідусь. Коли один керує — це може бути

тиранія, монархія, диктатура, але ніяк не демократія. Демократія —

це влада народу.

— Але ж весь народ не може керувати державою? Хто ж тоді буде

працювати? — запитав Марко.

— Дуже цікаве запитання, — погодилася мама. — Насправді для

того, щоб влада належала народу, були вигадані вибори. Коли люди

самі обирають владу.

— А якщо вона буде поганою?

— Значить наступного разу оберуть іншу. Бо влада — це не

назавжди, це на якийсь час, після якого знову будуть вибори.