Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?.. А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.

—     Тебе чекаю, — солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

—     Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

—     Ти що, тут? Під дверима? Вже?

—     Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

—     Пущу, пущу… — бурмочу собі під ніс.

Люблю несподіванки, але не такі.

На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах — той, другий, наче випарувався — відчиняю двері.

—     Ого!

Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його пове­дінки. Так, відомо, що ранок — це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка — невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жарту­вав, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.

—     Що «ого»?

Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збен­тежило те, що за мною?.. Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, — я так цього хотіла.

—     Що з тобою? — Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в две­рях. — Тебе хтось побив? — ніжно. — Хтось тебе образив? — холодно, діловито.

—     Ні, коханий… — Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.

Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обі­йми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насоло­джуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…

Павло здогадується першим.

—     Ти на себе в дзеркало дивилась?

— Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… — Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. — Загубив?

—     Ні. Не загубив… Не хотів будити.

—     А-а-а…

А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в остан­ню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанцію­ватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.

Тим часом він обернув мене до великого — на повен зріст — люстра . Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіо­летового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).

Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність — це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захис­тити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.

Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розпо­відаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продо­вжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.

А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?

—     Може…

— Ніяких може — їдемо! — я, тоном, який не підлягає апеляції.

—     Тоді потрібно в когось запитати, що робити… — Не­впевнено.

—     О п’ятій ранку?

Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.

—     Кохана, зробиш кави?

—     Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?

—     О сьомій.

Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.

—     Троксивазинова мазь. Запиши.

—     Про що ти?

—     Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно за­стосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?

—     А просто увагу можна?

Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздуму­ючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдино­го, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.

Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одру­жені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила — він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика