363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозува­ти. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.

—     Ось ця червона робота навпроти дверей! — без пере­диху.

—     З дівчинкою на ровері 1?

—     Так.

—     Мені вона не дуже подобається.

Невже капітулює?..

—     Зате вона подобається мені, — я не відступаю.

—     Добре.

Отак просто?

Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фести­валю.

—     Гарна? — запитую, не дивлячись на Павла.

—     Так… — Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.

1              Ровер (діал.) — велосипед.

Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася. Ми по черзі, мов загіпнотизовані, всміхнулися до неї. Вона взяла біля стійки каву і залишила залу, де для неї не було місця.

Хоч як це дивно, дівчина нас об’єднала. Він узяв мене за руку. Я не опиралася. Нахилився устами до моїх скронь і об­палив, обеззброїв сумішшю гарячого подиху і таким рідним, бажаним, збудливим запахом свого одеколону.

—     Мені час іти. Завтра зранку заїду за тобою. Зумієш спа­кувати валізу сама?

—     Так.

Наче я до тебе ніколи не подорожувала.

—     Доберешся додому сама чи викликати таксі?

—     Дякую, доберусь.

Добре знав, що до мого помешкання не більше двадцяти хвилин неквапної ходи.

—     Я розрахувався за каву, роботи зараз зарезервую. За­береш, як повернемося з відпочинку. Бувай. Вище хвіст!

Забереш? Чому забереш, а не заберемо?.. Тут таки й справ­ді щось не так.

—     І тобі гарного дня.

Це все, на що мене стало в цю мить. Іноді розмови прохо­дили у ввічливо-діловому тоні, і саме тоді зрозуміла — я не маю на нього впливу.

—     Ти ще не йдеш? — радше чемно, ніж турботливо.

—     Ні, я ще посиджу.

Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала по­глядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.

Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?.. Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказі­вок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

—     Ти з нами їдеш? — телефонує шкільна подруга.

—     Куди? — мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

—     Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь — «так». У тебе все гаразд?

—     Так. Усе добре.

—     Їдемо у Свірж — святкуємо мій день народження.

—     О-о-о, — протягнула я, бо геть-чисто забула про це. — Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, — не кліпнув­ши оком, брешу я в трубку.

Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

—     Як знаєш. Якщо надумаєш — телефонуй. Завжди раді тебе бачити, — поспішає закінчити розмову Ірка.

Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», — кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини 1 і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?.. Це не перша розмова, яка закінчується по­рожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?..

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», — почую я наступно­го тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «жит­тя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми осо­бливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрів­шись…

—     Ти як? — він, усміхаючись.

1              Уроди ни (діал.) — день народження.