363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обій­ми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму разом із ним.

—     Я згодна. — Навіть не робила спроби боронитися.

Навіщо себе обманювати?.. У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим — бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…

Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, по­вернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потова­ришували.

Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилюва­ла. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлей­фу дорогих парфумів.

Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох — я, мати і батько — чекали біля під’їзду на материну подругу, яка, як завжди, барилася. Ми мешкали в сусідніх квартирах. На­зустріч ішла жінка. Мабуть, вона тоді була віку моїх батьків. Висока, тендітна, з неабияким смаком вбрана. Довга джинсо­ва спідниця з відвертою розпіркою спереду, світлої шкіри м’який широкий пасок із великою пряжкою, біла, гаптована білими нитками блузка, через плече перекинута велика шкі­ряна торба і шовкова шаль глибокого зеленого, як морське дно перед штормом, кольору, що розвівалася, змішуючись із її розпущеним світлим, як ніжна скоринка білого хліба, волоссям… Делікатна засмага магнітила погляди. Притягнула і мій. Я, не зумівши його втримати при собі, відпустила, і він летів поряд із цією дивовижною жінкою, якої досі в нашому районі не бачила.

—     К-у-р-в-а, — зневажливо, смакуючи кожну літеру, ви­котила те слово з уст моя мати, від чого воно стало ще круглі­шим і переконливішим.

—     Ти її знаєш? — здивовано спитав батько, погляд якого також прикипів до незнайомки.

—     А хто тої курви не знає, — побагровівши раптово, трохи заголосно відповіла мати.

Ми з батьком мовчали, мов пристиджені тим, що не знаємо тієї курви, яку всі решта знають, і мимоволі порівнювали її з нашою матір’ю. Порівняння були не на материну користь. Колись красива, тепер вона втратила всю свою звабу, розпо­вніла й обстригла спалене хімією волосся. Виглядала так, як більшість жінок її віку. Навіть дорогий одяг не ховав зайвої ваги, надміру широких стегон, набряклих від навантаження ніг. Друге підборіддя, обвислі щоки, обважнілі повіки з під­мальованими чорним олівцем стрілками. Втомлені очі, роз­гублений погляд.

Вона мовчала. Бо мовчали ми.

Нам із батьком було цікаво, хто ж усе-таки та жінка, яка мимоволі зачепила наші погляди, і тепер вони тріпотіли їй услід, як кольорові гелеві кульки. Але ні він, ні я не насміли­лися спитати. Ситуацію прояснила сусідка.

—     Зоню, а чи знаєш, кого щойно побачила? — першою до подруги звернулася мати.

—     Кого? — щиро зацікавлено, бо перед нею — наші з бать­ком обличчя, що виглядали, певно, так, наче ми вздріли примару.

—     А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, — аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.

—     А-а-а, ту-у-у-ю, — багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.

Була такою ж обважнілою, як і моя мати. Це їх об’єднувало й додавало сил. Натомість я зрозуміла, що бути красивою, стильно вбраною означало бути курвою…

—         Будете щось замовляти? — мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.

— Ні, дякую, — розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.

Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кіль­ка разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом — загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи — вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…

Літо закінчується, як невмолимо кінчається гарний сон. Ти будь-що прагнеш його затримати, хапаєш за поли, прохально тягнеш руки, благально складаєш долоні… А він таки полишає тебе під солодку мелодію будильника (десь читала, що вона має бути якомога лагідніша, тоді менше стресу зазнає крихка в перші миті пробудження психіка), уже кілька десятків років (завидна стабільність) наставленого рівно на сьому ранку… Крізь прозорі гардини (нащо вони взагалі, коли прозорі?) по­малу проникає матове світло нового дня. Долинає запах ран­кової сигарети, яку сусід із нижнього поверху викурює в себе на балконі, і має на це право… Прокидатися не хочеться. Єдина рятівна думка, що день може видатися доволі цікавим, зганяє тебе з постелі. А можливо, просто звичка. Рефлекс. Так само і з літом…

Сьогодні мені пощастило, мабуть, найбільше за останні кілька місяців. Багато світла, квітів, сонячних плям. Як завжди, не йшла — летіла. Результат лету — складний пірует із чоло­биттям перед королем Данилом Галицьким, точніше, перед його пам’ятником. Я зненацька зашпортнулася за підвищення на тротуарі.