363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Якщо мати хоча б елементарні знання в галузі архітектури, то можна впевнено зауважити, що це таки був не тротуар, а частина мощення вертикального планування. Хтозна, для чого його придумав віртуоз-архітектор, — чи хотів здивувати, чи по-іншому не виходило… На самому тротуарі розмістився літній майданчик від кафе-бару «Старенький трамвай», — не без погодження архітекторів-невдах, бо як їх після цього назвеш?..

Сиджу на тротуарі чи пак казна на чому. Перед очима пли­вуть темні, густі, як венозна кров (благо, її хоч ніде не видно), кола, і я гойдаюся посеред них, як абортований із теплої і без­печної матки зародок. Думаю не про те, що завтра маю від­літати до довгоочікуваного моря; не про те, чи мені вдасться відновити рівновагу, якої й так не було багато і яку в мить падіння остаточно згубила; не про те, чи скоро відновлять свою функцію органи сприйняття: зір, слух, нюх, дотик. Одна-єдина думка про те, чи ніхто не поцупить моєї торби. У ній — мало не все моє багатство: документи і гроші (зняла з банкомату півхвилини тому), мобільний телефон, де всі номери, — єди­ний і незамінний зв’язок зі світом (номери, як і слід було очікувати, ніде не продубльовані). Окуляри покинули мене в мить фатального зближення з ажурним чудернацьким по­криттям із бетону, у заглибинах якого застрягають шпильки, що надають безсумнівної витонченості жіночим ніжкам…

Доходжу висновку, що архітектор, який розробив вертикальне планування, — патологічний женоненависник. Та це згодом, а за­раз, продовжуючи гойдатися, раптом відчула, що якийсь чолов’яга (ні, неправда, не якийсь, а саме той, котрий роками неподалік від монумента продає засоби проти щурів, молі, тарганів) ззаду хапає мене за цицьки. І хоч пошкодженим, збовтаним мозком розумію, що він не залицяється, а намагається мене підняти, — пручаюся. Якби могла, то ще і вкусила б його, але не можу, бо нічого не бачу. У ту мить я, наче вовчиця, загнана в глухий кут, наїжачилася і по­кусала б увесь світ, кожного, хто простягнув би до мене руку. Не знаю, чи я гарчала, бо мову відняло: скаламучений мозок про­дукував слова, фрази, уривки думок, якісь цитати, а рот відмов­лявся цей потік свідомості оприлюднити.

—     Де мій тттееллллеефон? — перше, що вичавила із себе і розридалася.

Від безсилля. Як же то: я, в якої язик завжди підвішений, яку ще нікому не вдалося переговорити, — і не можу нічого сказати?! Не можу ні пожалітися на ті кляті кола, які гойдають і гойдають мою свідомість, аж здається — зараз виблюю; не можу вилаяти архітектора-женоненависника, бездарних чи­новників, неуважну до людей країну, несправедливий світ; зрештою, не можу просто пожалітися, бо мені від удару в скро­ню відібрало мову. Можу тільки плакати. Гірко, голосно, від­верто і неприховано чесно.

Від тієї відвертості всі роззяви, що зібралися були поруч, розступилися. Саме вона погнала їх геть. Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б зна­йшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити. А так ну які секрети? У мене їх більше нема. Вони всі розлетілися врізнобіч, як розлетілося-розповзлося гаддя з ненароком розбитого яйця-райця в казці.

—     Не хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, — промовила чужа, незнайома мені пані.

Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: за­чіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить — і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…

Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.

—     Алло, ти що, спиш? — сміється, аж заходиться.

Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на від­міну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка — в лазничку 1, з лазнички — на кухню,

1              Лазничка (діал.) — ванна.

поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логіч­ному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

— Ні, не сплю, — розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но роз­плющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.

—     Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебува­єш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? — регоче ще го­лосніше.