363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Матінко рідна, що ж це таке — та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.

—     Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?

—     Ні.

Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилю­ється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роз­зирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, ви­сипає в чорну скляну попільничку.

—     Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не по­думай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої осо­бисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

—     Навіщо тоді розповів?

—     Вирішив, що ти повинна про це знати.

—     І що тепер?

—     Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

—     Спасибі.

—     Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… — Він сто­яв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

—     Мабуть. Як він?

—     Хто?

—     Остап?

— Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

—     Мабуть, перше.

—     Гаразд. Твій Остап…

Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути най­страшнішими мучителями для себе самих.

— Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в ньо­го наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.

—     Чому ж не забирав у ту, що винаймав? — не витримую, бо не бачу жодної логіки.

—     Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина по­винна бути господинею на власній кухні.

— Добре казав, — думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.

Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.

—     Мабуть, — знизавши плечима, погодився він. — А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на жит­тя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті над­зусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилив­ся — і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.

—     Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружу­ватись?

—     Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього ко­лись спитаєш.

—     Не спитаю.

—     Як хочеш… — Він нарешті всміхнувся. — Я добре пам’ятаю, це твій будинок.

—     Так, мій.

Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом за­питання само зірвалося мені з уст:

—     Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фун­даментом?

—     Ділянка записана на тебе?

—     Умгу.

—     Тоді залиш собі. Як компенсацію. — Він іще раз усміх­нувся і підморгнув мені.

Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі по­трібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу — голова обертом іде. До Ростика, мого давньо­го друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з друго­го поверху.

Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.

—     А, це ти? Заходь, заходь. — Поправляє дешеві, з прозо­рої пластмаси окуляри. — Я якраз намагаюсь горіхів до пляц­ка 1 налущити. От і допоможеш.

Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.

—     Він того не вартий.

Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.

—     Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.

Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.

—     Ви впевнені? — з надією перепитую я.

— Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? — до мене.

—     Ні, — погоджуюся я. — У нього дружина і двійко малих дітей, — випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.

—     Отакої. Мушу сісти.