363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї роди­ни — моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потре­бував його допомоги… Поїхав, не встиг подзвонити, телефон розрядився, не до того було… Марно. З кожним прийдешнім днем розуміла, що все марно. Сподіватися марно, чекати мар­но, надіятися нема на що. І не помилилася. Рівно через пів­року, коли основний біль ущух, коли потроху почала приходи­ти до тями, випадково зустріла Остапового друга, з яким не раз їздили за місто.

—     Привіт, — щиро зрадів він, але одразу похопився.

—     Привіт, як життя?

Петро перший, кого зустріла з дня, коли пропав Остап. Мов окропом обдало. Усе, що зрослося, загоїлося, раптом заятри­ло, занило від нового болю. Не думала, що знову доведеться пережити той розпач, той синій відчай і подих безкінечної прірви, який манив-заманював своїм холодом і неосяжною глибиною.

—     Та все начебто гаразд… — І заглядає на мене так, одним боком, як сорока в кістку. — А в тебе? Добре виглядаєш. За­чіску змінила?

—     Ні, пофарбувала у світліший тон. Ти зауважив?

От не думала, що це комусь може впасти у вічі, особливо чо­ловікові. «Приємно», — з якимось жалем подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускають­ся різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…

Петро наче підслухав мої думки.

— А знаєш що? А давай вип’ємо кави! — начебто щиро.

Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня — жодних зобов’язань, жод­них правил.

—     Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… — Це була щира правда.

—     Ну ти даєш! Це потрібно виправити. — Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. — Тобі яку?

—     А будь-яку, — всміхнулася я.

Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.

—     Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити робо­ту? — Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так ми­моволі виказують щирий інтерес до співбесідника.

—     Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?

Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнаймен­ше — закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, за­мкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.

—     Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.

—     Хіба так можна? — Ледве вичавила із себе криву по­смішку.

Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.

—     Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. — За­шарівся.

—     А я тобі не байдужа? — байдуже.

—     Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, — витриму­ючи паузи після кожного твердження.

—     Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, — іронізую я.

—     Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.

Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, за­вжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…

Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запи­тання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.

Петро сам продовжив:

—     Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спо­чатку, коли ви тільки познайомилися — нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.

Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соля­ний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого сло­ва — і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.

—     Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?

—     Де? — Здається, він таки почув.

—     На селі, вдома.

Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене зна­чення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?

—     Ти знав?

—     Усі знали.

Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, скла­даю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а на­вколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?

—     Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?

—     Чоловіча солідарність.