363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із ви­робництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовлен­ні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, напов­нені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарун­ками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розу­мівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамер них. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчитель­ко, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» — часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з ту­гими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.

Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страш­ний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то зав­тра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби зна­йти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: по­трібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випра­сувати, де треба — петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви — сидить річ, як влита.

Але скільки ж праці, скільки часу… А де в нормальної дів­чини, якій мати сказала, що вийти заміж — понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінювати­ся?.. Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую — до вівтаря…

А тут іще дідусь, який зібрався помирати, покликав якось мене до себе і висловив усе, що за життя накипіло.

—     Ти, дитинцю, на хлопів вважай. То такі створіння, що з ними треба очі завжди відкритими мати. Одним словом, всі вони… наволочі… — Вмовк.

Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащеку­вати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітні­ше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.

—     Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!

Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бра­вади й повчання закінчив він свою промову:

—     Я сам таким був. Знаєш, дитинцю, скількох жінок я пере­псував? Не одна голову через мене втратила і життя занапас­тила… А тепер що? Лежу спаралізований, і єдина твоя бабця з-під мене судно виносить, миє, порається, не гордує. А я їй скільки болю завдав… Слів таких нема, аби тую кривду описати…

Стою, дивлюся на цього чужого мені чоловіка (коли зчу­жів — не зауважила) і ловлю себе на тому, що жодної емоції в мене не викликає ні знечулене старече тіло, ні зізнання його, ні спогади. А от остання репліка, яка наздогнала мене біля дверей, таки зачепила. Зачепила і повисла на шиї мертвою хваткою, як в утопленика.

— І ще… Ти… ото… — не міг ніяк почати. — Ти заміж обов’язково вийди. А згодом роби, що захочеш: покинь, роз­лучися… Знаєш, як у народі кажуть: «Lepiej pani rozwo dka,

niz. pani kurva» 1.

Мій Остап, із яким ми вибирали ділянку (куплену, до речі, на моє ім’я), їздили до архітектора, що проектував нам двоповер­

1                      Краще розлучена, ніж хвойда (польськ.).

ховий будиночок із терасою для гостей, вибирали штори, ди­тячу колиску, — раптом зник. Отак. Ні сіло ні впало — пропав. Телефон не відповідає, на роботі кажуть — не знають, що з ним, начебто лікарняний узяв, помешкання зачинене. Ви­парувався.