363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я ж бачу — нервується. Ми на другому поверсі, подалі від людського ока, а він таки нервується. Раптом мені стає прикро за нього — дорослого, самодостатнього заможного чоловіка, влас­ника однієї з найпотужніших мереж супермаркетів у нашому міс­ті. Бере досада за себе, за своє почуття до нього. Він мене соро­миться, бо інакше чого б озирався полохливо, як злодій?..

Дошкульні слова готові зірватися з уст, але я стримуюся. Лише день, один-єдиний день — і ми вдвох на пляжі з тради­

1              Трафляти (діал.) — влучати. (Тут і далі — примітки редактора.)

ційним коктейлем у руці. Самі-самісінькі на весь готель, себто без знайомих, друзів, родини. Можливо, саме цього нам уже майже два роки не вистачало, то можна й зачекати той один день.

—     Так, — промовляю ледве чутно.

Зле приховую своє розчарування. Але я можу не перейма­тися — він не побачить. А якщо й помітить, то не зреагує, не спитає. Бо нащо то йому? А раптом ще розплачуся… Отак, просто в кав’ярні, прилюдно, як, зрештою, вже було не раз.

Хлопи стають дітьми, коли бачать жіночі сльози. І саме в той момент, коли жінка потребує його міцного, надійного плеча, чоловік стає безпораднішим за малюка. Я, на жаль, про це відала давно.

—     Ти знаєш художницю? — Переконаний, що мені ця тема є близькою.

—     Так, Анна Булкіна — дружина мого одногрупника. Тобі подобається? — Мені й справді цікаво, бо я давно шаленію від її робіт.

—     Хто? Авторка чи живопис? — пробує жартувати.

Недолуга спроба.

Відмовчуюся. Вдаю, що не розчула. Даю шанс реабілітува­тися.

—     Не все. Ось ця графіка подобається, наприклад, — киває на невелику роботу. Живопис на склі, синє тло, дівчинка на фоні будиночка пригортає до себе кошеня з такими ж, як і в малень­кої господині, наляканими і широко розплющеними очима.

Пробує бути відвертим і розкутим. Дивно, вказав на одну з кращих робіт. Назагал він нічого не тямить у мистецтві, але зараз серед багатих модно колекціонувати живопис і розумі­тися на ньому. Він не те щоб розуміється, але достатньо тяму­щий, аби слухати тих, хто в цьому розбирається. Завчив напам’ять кілька прізвищ майстерних живописців і пару відо­мих шкіл, тож серед собі подібних виглядає інтелектуалом. Поруч зі мною губиться і дещо ніяковіє: в мене-бо спеціальна освіта. Не любить виглядати дилетантом у будь-якій сфері. Не вміє визнавати того, що помиляється або не має рації.

Це й справді чи не найкраща робота Анни. Поряд висить велике полотно з аналогічним сюжетом. Але та, менша карти­на вабить, бо холодна, колюча. Такої колючості можна до­сягти лише завдяки властивостям скла — недорогого й крих­кого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…

Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.

—     Мені також ця робота одразу впала в око, — резюмую коротко.

—     Справді? — дивується наче щиро.

Не звик, що я так швидко з ним погоджуюся.

—     Так. Це виняткова графіка. Купиш? — раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.

— Звичайно! — миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.

Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можли­во, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один — скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі заба­ганки.

—     Справді? — розчулююсь я.

—     А чому б і ні? — задоволено.

Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, не­сподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепа­рації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.

—     Дякую… — тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годин­ника, я втратила будь-який інтерес до картини.

—     Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… — старається перевести роз­мову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.

—     Уявляю… — приймаю правила його гри.

Я, саме я це роблю першою. Він — ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залиши­лися б у минулому…

—     А хочеш іще якусь роботу. Живопис?