Вигнання в рай (СИ)

А Оксана! Оксана зовс╕м не була схожа н╕ на одну з ран╕ше знайомих Серг╕╓в╕ ж╕нок. Вона не вкладалася н╕ в як╕ рамки, н╕ в як╕ стандарти, н╕ в як╕ стереотипи. Оксана взагал╕ була б╕льш схожа на якесь небесне створ╕ння, на янгола, ан╕ж на звичайну земну людину. Серг╕й весь час згадував, як вона того вечора слухала його, коли в╕н читав в╕рш╕: вона весь час, майже не змигнувши, дивилась прямо йому в оч╕, щиро, дов╕рливо, в╕дверто дивилась прямо йому в оч╕, ╕ в Серг╕я виникло в╕дчуття, що м╕ж ними налагодився такий зв"язок, що Оксана прекрасно зрозум╕ла б ус╕ його почуття й думки, виражен╕ в в╕ршах, нав╕ть без сл╕в, б╕льше за те, в╕н був упевнений, що таке ╖хн╓ з Оксаною можливе порозум╕ння без сл╕в було б набагато глибшим, в╕дверт╕шим, в╕дчутн╕шим, що слова для сп╕лкування з нею йому просто зайв╕.

А нед╕ля все наближалась. Цими днями Серг╕й неодноразово зустр╕чався з Оксаною - найчаст╕ше зранку, коли в╕н приходив до церкви працювати, А Оксана все ще там молилась. Пот╕м вона виходила з храму, вони деякий час сид╕ли вдвох на лав╕ п╕д запахущим бузком, розмовляючи про всяку всячину ╕ розум╕ючи й в╕дчуваючи п╕д ц╕╓ю всякою всячиною набагато б╕льше. Звичайно ж, Серг╕й намагався прийти до храму якомога ран╕ше, щоб застати там Оксану, й вона це прекрасно розум╕ла ╕ навряд чи п╕шла б додому не д╕ждавшись його й не посп╕лкувавшись ╕з ним, якби в╕н зап╕знився, ╕ в╕н теж це знав, але про це вони мовчали - це була ╖хня невеличка удавана та╓мниця, що ще т╕сн╕ше по╓днувала ╖х, надаючи ╖хн╕м ранковим зустр╕чам яко╖сь додатково╖ на╖вно-дитячо╖ чистоти: вони зустр╕чались неначе б то ц╕лком випадково, хоча прекрасно знали, що зустр╕нуться, хот╕ли ц╕╓╖ зустр╕ч╕, прекрасно знали, що не могли не зустр╕тися, знали, що без ц╕╓╖ зустр╕ч╕ ╖м було б дуже важко прожити наступний день. Зустр╕чався Серг╕й з Оксаною ╕ в не╖ вдома, коли заходив до отця Михайла в справах, хоча обом було зрозум╕ло, що прийшов в╕н б╕льше для того, щоб побачити ╖╖, ан╕ж у справах.

Так що не можна було сказати, щоб Серг╕й вс╕ ц╕ дн╕, що залишилися до нед╕л╕ сумував за Оксаною в╕д неможливост╕ ╖╖ бачити, ╕ все ж довгооч╕кувана нед╕ля чомусь стала для нього якоюсь м╕ф╕чною межею, що в╕дд╕ляла його в╕д щастя, й тому наближення ц╕╓╖ нед╕л╕ сприймалося як наближення справдження найзапов╕тн╕ших мр╕й.

╤ нед╕ля ця, як ╖й ╕ належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись ╕з постел╕ разом з╕ сходом сонця, Серг╕й проб╕гся берегом Дн╕пра, скупався, ╕ вир╕шив провести цей ранок, як ╕ належить справжньому православному християнину, нав╕давшись до храму й в╕дбувши службу Божу. Поки Серг╕й розписував новозбудований храм, служба в╕дбувалась у стар╕й, як ╖╖ називали м╕сцев╕ прихожани, церкв╕. Розташована ця стара церква була в центр╕ села, ╕ була це, власне кажучи, проста середнього розм╕ру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжн╕й храм Божий, оск╕льки наближен╕сть до Бога визнача╓ться все ж не пишнотою, а зовс╕м ╕ншими якостями, яких ц╕й будов╕ якраз ╕ надавала в╕рн╕сть м╕сцево╖ православно╖ громади Божим запов╕дям. До ц╕╓╖ саме церкви Серг╕й, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз ╕ збирався зав╕тати т╕╓╖ нед╕л╕.

Про початок служби Божо╖ з самого ранку спов╕щали церковн╕ дзвони. П╕днесена м╕днозвонна мелод╕я заклику до молитви розносилась селом ╕ околицями, пронизуючи кожну кл╕тинку кришталево╖ ранково╖ тиш╕ спонукою до думки про Всевишнього. Як ╕ багато з селян, Серг╕й вирушив на цей щиросердний заклик дзвон╕в: заради сьогодн╕шнього святкового дня в╕н зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зор╕ свого християнського й нац╕онального пробудження ╕ яку завжди зодягав у найзнаменн╕ш╕ моменти свого життя. От ╕ цього ранку улюблена вишиванка, коли в╕н ╕шов селом, з╕гр╕вала його серце в╕дчуттям кревно╖ ╓дност╕ з тими безк╕нечними покол╕ннями його народу, як╕ виплекали цей незр╕внянний н╕ з чим укра╖нський дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочц╕. Серг╕й н╕с це загадкове плетиво на сво╖х грудях ╕ в╕дчував п╕д ним животворний хрест - по╓днання ╖х було таким природним, таким переможним, це було ╓днання вс╕х незл╕ченних попередн╕х покол╕нь, що проходило через Серг╕╓вих сучасник╕в до вс╕х майбутн╕х покол╕нь укра╖нського народу, в╕дкритого до Бога ╕ до вс╕х ╕нших народ╕в.

Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, в╕д якого й розходилась та божественна мелод╕я, яка н╕би т╕льки в╕дбивалась в╕д церковно╖ дзв╕ниц╕, рухаючи руками дзвонаря в такт усесв╕тньо╖ радост╕; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною житт╓дайн╕стю, р╕знобарв"я кв╕т╕в буяло такою незглибим╕стю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а вран╕шн╕й в╕терець все зм╕шував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, п╕дносячи душу все вище й вище - до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.