Вигнання в рай (СИ)

Так що, вс╕ намагання Олениного батька навернути Серг╕я в благонам╕реного чинушу зак╕нчились н╕чим. А от сп╕льн╕ виховн╕ "на╖зди" як батька, так ╕ матер╕ на саму Оленку виявилися не такими марними - Олена врешт╕ теж почала умовляти Серг╕я зректися сво╖х юнацьких романтичних мр╕й ╕ стати нормальною дорослою людиною. Серг╕й нав╕ть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все б╕льшого ╕ б╕льшого шматка хл╕ба насущного, але це було наст╕льки огидно для його натури, наст╕льки неприйнятно, так все це тхнуло, що Серг╕й просто замикався в соб╕, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про ╖хн╓ правильне майбутн╓.

Пот╕м в╕н намагався переконувати ╖╖ в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була в╕ддана на поталу в╕льного пад╕ння ╕ стр╕мко зближалася з кам"яною п╕длогою реального життя. Серг╕й в╕дчував, як Олена поступово в╕ддаля╓ться в╕д нього. В╕дчував, як це важко було для не╖. В╕дчував, як це важко було для нього. Н╕коли до того в╕н не м╕г зрозум╕ти сенс ╕ могутн╕сть фатуму, який так часто виступа╓ майже д╕йовою особою в давньогрецьк╕й трагед╕╖ - тод╕ зрозум╕в. Врешт╕ решт, незважаючи нав╕ть на те, що до зак╕нчення школи ╖м залишалося вже зовс╕м небагато часу, батьки перевели Олену до ╕ншо╖ школи.

Звичайно, в╕дчай, спустошення, самотн╕сть - почуття, що супроводжували ╖х розлуку, були вже в╕дом╕ Серг╕╓в╕, але в╕н вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився в╕д удар╕в дол╕, в╕н вже п╕знав кохання у вс╕й його земн╕й велич╕ й н╕кчемност╕. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило - це прадавн╓ божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цив╕л╕зац╕╖, кохання, що б╕льше нагадувало шалений вибух ╕нстинкт╕в, а не найвищий вияв милосердя й сп╕вчуття.

Ярило був богом жорстоким, як ╕ справжн╓ не прикрашене земне життя. Ярило, як справжн╕й язичницький бог вимагав жертв, ╕ Серг╕й, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимост╕ розбурханих юначих жадань, почав приносити ц╕ жертви сво╓му богов╕, зваблюючи направо ╕ нал╕во д╕вчат та ж╕нок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в б╕льшост╕ розкут╕, як то кажуть, без комплекс╕в д╕вчата та ж╕нки, як╕ хот╕ли бути звабленими не менше, а може й б╕льше, ан╕ж Серг╕й хот╕в ╖х звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.

Не в╕домо, чи якимось чином вс╕ ц╕ житт╓в╕ перипет╕╖ вплинули на духовне життя Серг╕я, мабуть, так воно й було, адже усп╕х╕в у малярств╕ в╕н досяг в цей пер╕од просто неймов╕рних - все йому вдавалось дуже просто й легко, як╕сь п╕дсв╕дом╕, ╕нту╖тивн╕ осяяння висв╕тлювали перед ним так╕ р╕шення, що ран╕ше в╕н про це нав╕ть уявлення не мав: так╕ колористичн╕ сп╕вв╕дношення, так╕ композиц╕йн╕ ракурси, таке глибоке вир╕шення м╕фолог╕чних тем вдавалося Серг╕╓в╕, що вс╕ були в захват╕, а його наставник Сид╕р Маркович так просто за голову брався в╕д захоплення.

Але Серг╕╓вому злетов╕ ось-ось мав п╕др╕зати крила найближчий в╕йськовий призов, бо служба в Радянськ╕й Арм╕╖ була хоча й почесним, але ж обов"язком кожного юнака, що досяг призовного в╕ку, а художн╕й ВУЗ, де навчався Серг╕й, не належав до тих заклад╕в, що надавали право на в╕дстрочку або зв╕льнення в╕д арм╕йсько╖ служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу в╕домо, але Сид╕р Маркович вс╕ма правдами й неправдами, використавши вс╕ доступн╕ йому можливост╕, добився таки зв╕льнення Серг╕я в╕д призову. Серг╕й нав╕ть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цив╕льним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством ╕ вириваючись ╕з полону живопису на деякий час заради чергово╖ любовно╖ ╕нтриги. Можливо, в╕н так би й прожив св╕й призовний в╕к, пройшовши школу життя, як оф╕ц╕йно називали Арм╕ю, заочно, якби сам Серг╕й не вир╕шив таки пройти цю школу по-справжньому.

Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий оф╕ц╕йний радянський патр╕отизм, в╕д якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Серг╕й хот╕в не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чолов╕ком, та й це життя з безк╕нечною чергою любовних пригод, що вт╕шали лише плоть ╕ не торкалися душ╕, просто втомлювало, що вже позначалося нав╕ть на його малярських пошуках - полотна ставали все б╕льше одноман╕тними, р╕шення все б╕льш поверховими й пласкими. Це був справд╕ якийсь тупик, безвих╕дь. ╤ щоб розрубати цей Горд╕╖в вузол, Серг╕й вир╕шив таким радикальним чином зм╕нити сво╓ одноман╕тне життя.

Та ще й служити в╕н вир╕шив не де-небудь, а в сам╕й найгаряч╕ш╕й точц╕, яку т╕льки можна було на той час знайти, в Афган╕стан╕, де точилася справжня в╕йна, а не просто якась там гра - виживу, вир╕шив в╕н, то, мабуть, таки зрозум╕ю в цьому житт╕ щось таке, що дасть мен╕ наснагу жити ╕ творити й надал╕, а загину, то - загину, бо жити таким життям, як зараз - не велике щастя.