Вигнання в рай (СИ)

╤ з висоти скорботи, на як╕й схиленого над рядками новонароджених в╕рш╕в молодого поета тримало кружляння журавлиного в╕дльоту, в╕н роздивлявся, як ус╕, до кого доторкнулись губи жовтнево╖ сльоти, притишують ходу ╕ опускають оч╕, неначе до чогось дослухаючись - ╕ зрозум╕в, що, мабуть, чу╓ не лише в╕н, як неут╕шна ос╕нь-удова прозорими бл╕дими пальцями холодних ранк╕в журливо вигра╓ на чорних клав╕шах розораних лан╕в ╕ б╕лих клав╕шах лискучих хмар - фортеп╕ано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелод╕ю - найбезневинн╕ший прив╕д дов╕рливо схилити голову на сп╕вчутливе плече серпневих спогад╕в в оч╕куванн╕ неминучого г╕ркого часу, коли вже листопад хапливими руками в╕тру ╕з хмар - грон меланхол╕╖ - почне зривати виноградини печал╕ й жбурляти ╖х жменями холодного дощу в в╕кно самотност╕. В╕н в╕дчув себе тод╕ на висок╕й-висок╕й скел╕ самотност╕ посеред океану осен╕, в який Серг╕й, знев╕рений в╕длюдник ╕ сам╕тник, стр╕мголов п╕рнув, намагаючись д╕статися до самого дна безнад╕йно╖ туги - а вип╕рнув уже посеред зими...

Зима. Т╕╓╖ зими Серг╕й опинився на самому дн╕ чорно-б╕ло╖ самотност╕. З такою ясною й зрозум╕лою чорно-б╕лою ч╕тк╕стю перед ним постало усв╕домлення ╕стини, що кохати вс╕х - це не кохати н╕кого, що кохати когось - це кохати когось одного, кохати ту ╓дину й неповторну, ╖╖ ╕ т╕льки ╖╖. Але ж, де вона? Н╕коли до того Серг╕я ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотност╕, огорнута холодним б╕лим саваном зимових хурделиць...

Зима - б╕лий к╕стяк померлого л╕та з чорними очницями туги. Зима - на п╕вслов╕ об╕рвана розпов╕дь ранку про свою рожеву н╕жн╕сть. Зима - б╕лий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тоб╕ на долоню пов╕льно пада╓ й тане холодна б╕ла сн╕жинка, як на долоню Бога пов╕льно пада╓ й тане душа новопреставленого праведника. А в амф╕театр╕ простору широкими сходами видноколу холодне сяйво пов╕льно п╕д╕йма╓ться на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний - ╕ ось вже у вузькому горл╕ сут╕нок сто╖ть давучкий клубок призах╕дного сонця - його пекучу сльозисто-червону г╕ркоту так бол╕сно ковта╓ горизонт з р╕зким прощальним жестом заграви; тод╕ - короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останн╕й шматок хл╕ба; а пот╕м - довгий, довгий, довгий погляд ноч╕, в якому те, що залиша╓ться в очах в╕д споглядання за стратою невинних, ╕ дрижаки з╕рок проймають небо, ╕ так до ранку аж... О ц╕й пор╕ на перехрестях темряви ╕ самоти бувало зустр╕чалися слова й складалися у в╕рш╕, бувало Серг╕й ╖х записував, але вс╕ в╕рш╕ виходили чорно-б╕лими голос╕ннями безнад╕╖, вс╕ слова були словами самотност╕, адже - зима: чорно-б╕ле фото осен╕, негатив л╕та, рентгенограф╕я весни... Й холодне чорно-б╕ле завивання хурделиц╕ вив╕трю╓ в душ╕ тепло багатобарв"я з мелод╕╖ строкатих спогад╕в про л╕то ╕ кохання. Це можна назвати забуттям ╕ нав╕ть зрадою - але це буде переб╕льшенням: це лише чорно-б╕ле фото кохання, негатив н╕жност╕, рентгенограф╕я осв╕дчень...

П╕д к╕нець т╕╓╖ зими Серг╕й зовс╕м знем╕гся в╕д виснажливо╖ неможливост╕ кохати. Але саме ж п╕д к╕нець т╕╓╖ зими до нього прийшло справжн╓ кохання. Перше кохання. Перше справжн╓ кохання.

Як це не дивно, але Серг╕й досить часто бачив ╖╖ в школ╕, адже навчалась вона в паралельному клас╕, отже була майже його однокласницею. Б╕льше того, в╕н у сво╖й гонитв╕ за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханост╕ нав╕ть в╕дм╕чав ╖╖ досить сво╓р╕дну незвичну вроду, ╕ нав╕ть в╕дчував ╖╖ до нього симпат╕ю - н╕, Серг╕й зовс╕м не вважав себе якимось нев╕дпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незл╕ченн╕ натовпи закоханих прихильниць миттю зб╕глися в╕ддати йому на пожертву сво╖ серця разом ╕з т╕лами, оск╕льки зовс╕м не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень ╤гор Глушко, але все ж таки мало було таких д╕вчат, як╕ в╕дмовлялись в╕д пропозиц╕╖ побачення з Серг╕╓м, отже щось ж╕ноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила ж╕ноча стать, Серг╕╓в╕ було ц╕каво й самому, але це так ╕ залишилося для нього та╓мницею, як та╓мницею була, ╓ ╕ назавжди залишиться в╕чна та╓мниця Ж╕нки.

Симпат╕ю Серг╕й в╕дчував ╕ в╕д не╖, в╕н нав╕ть бувало перекидався з нею дек╕лькома словами, але не б╕льше. Чому? Хто зна╓, можливо сама доля прибер╕гала ╖х ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто зна╓?