Вигнання в рай (СИ)

Але розум╕ння всього цього прийшло до Серг╕я вже значно п╕зн╕ше, в те ж далеке л╕то, коли в╕н ставав одночасно юнаком, художником ╕ язичником, найближчими й найзрозум╕л╕шими йому були так╕ м╕фолог╕чн╕ ╕стоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим л╕том розум╕ння цих язичницьких бог╕в було ще досить туманним, ╖х глибинне розум╕ння прийшло трохи п╕зн╕ше, з приходом справжнього кохання, тим же л╕том вс╕ ц╕ язичницьк╕ уособлення любов╕ м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою були для Серг╕я лише в╕дгом╕нням його всезагально╖ закоханост╕ в ж╕ночн╕сть, у красу, закоханост╕ в саме кохання, закоханост╕ в л╕то. Але ж л╕то, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було в╕чним - л╕то, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липнево╖ благодат╕, ув╕йшло в прощальну наснагу серпнево╖ плодоносност╕, за якою - ос╕нь.

Ос╕нь. Ск╕льки Серг╕й себе пам"ятав, в╕н завжди любив ос╕нь, ╖╖ примарну, прощальну красу, але та ос╕нь була все ж особлива. Та ос╕нь була ╓дина й неповторна. Та ос╕нь пере╕накшила, перевернула його св╕тов╕дчуття. З тих п╕р ос╕нь стала - Ос╕нню! З тих п╕р ос╕нь стала найулюблен╕шою й найб╕льш пл╕дною порою року для Серг╕я.

Ос╕нь. Зараз перед ним постала та незабутня ос╕нь. Вже в к╕нц╕ л╕та, на перелом╕ м╕ж серпнем ╕ вереснем п╕д серцем замло╖ло смутне передчуття ос╕ннього холоду - жорстоке усв╕домлення безповоротност╕ минулого л╕та постало перед Серг╕╓м вже тод╕, коли в захмарност╕ всеплодоносного п╕днесення всевладне св╕тло ще тримало гордовите чоло сонця в зен╕т╕ слави, з височини екстазу жнив не пом╕чаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадлив╕ в╕три вже плетуть ос╕нню змову, сл╕дами перших ласт╕в"ячих перельот╕в звиваючи у неб╕ гн╕зда холодних заграв, з яких припл╕д печалей розлетиться на вс╕ чотири сторони осен╕. Вже тод╕. Перш╕ холодн╕ заграви - прощальн╕ прозоро-рожев╕ ц╕лунки останн╕х теплих дн╕в у бл╕де чоло новопреставленого л╕та. Вже тод╕...

Тепер Серг╕й пригадував: коли ще дихав в╕н на повн╕ груди духмяним серпнем, коли ще в╕н ц╕лющий серпень цей, немов ц╕люще з╕лля, прикладав до ран душ╕, ╕ пив ╕з цього серпня, неначе з келиха плодючост╕ земно╖, терпке вино буяння пристрастей, - уже тод╕ передчуття холодного жовтневого похм╕лля народжувалось в╕д безсило╖ покори, з якою ╕з згасаючо╖ поминально╖ св╕чки л╕та краплинами розтопленого воску спливали останн╕ серпнев╕ дн╕, як ╕з очей, що ╖м н╕коли не да╓ заплющитись занурення у тугу, течуть свав╕льн╕ сльози, як╕ н╕хто й не намага╓ться втирати. Але в╕н, переповнений художн╕ми образами й запалом кохання, тод╕ якраз забув, що перетнувши межу вересневих волод╕нь ╕ в╕дчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздор╕жж╕ тих шлях╕в, як╕ н╕коли ╕ н╕куди не виводять. В╕н, все ще живучи минулими пристрастями, ╕ дал╕ см╕ло йшов пл╕ч-о-пл╕ч з л╕том, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерт╕, пов╕льно сходило на б╕лий ешафот зими ╕ з кожним кроком все безнад╕йн╕ше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", - в╕н, щасливий коханець краси, не в╕дчув г╕ркоту цих благань в захмарност╕ сво╖х п╕днесень. ╤ лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих га╖в, коли в останн╕м пориванн╕ до життя закуте т╕ло л╕та напружувало з╕в"ял╕ м"язи л╕тепла в сталевих путах перших приморозк╕в, аж виднок╕л проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Серг╕й же насолоджувався спогляданням траг╕чно╖ краси цього величного в╕дходу в небуття - йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними г╕рким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових дн╕в почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних над╕й, неначе в хрусткий недо╖док яблука, - ╕ яблучно-кислий болючий осад спомин╕в так гостро шпигонув оскомою жалю ╕ ностальг╕╖, що в╕н, усв╕домлюючи, що л╕то, його л╕то в╕д╕йшло вже назавжди в небуття, в╕дчув, з якою г╕ркотою у широко в╕дкритому печально-голубому оц╕ неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях л╕су заструмував нестримним кашлем рвучкого в╕тру крик в╕дчаю, готовий вирватися ╕з бл╕дих вуст небокраю, прикритих б╕лою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тод╕ Серг╕й, наче безжальною коханкою, покинутий сво╖ми л╕тн╕ми пристрастями, в╕дчув даремн╕сть коловороту вс╕х цих сво╖ захоплень ╕ закоханостей, як╕ сво╓ю безмежною одноман╕тн╕стю лише ковзали по поверхн╕ душ╕, всередин╕ ж, у глибин╕ - лише глухе безгом╕ння порожнеч╕. Жовтень. Саме тод╕ в╕н почав писати в╕рш╕, намагаючись виповнити порожнечу...