Вигнання в рай (СИ)

Тепер Сергй пригадував: коли ще дихав вн на повн груди духмяним серпнем, коли ще вн цлющий серпень цей, немов цлюще злля, прикладав до ран душ, пив з цього серпня, неначе з келиха плодючост земно, терпке вино буяння пристрастей, - уже тод передчуття холодного жовтневого похмлля народжувалось вд безсило покори, з якою з згасаючо поминально свчки лта краплинами розтопленого воску спливали останн серпнев дн, як з очей, що м нколи не да заплющитись занурення у тугу, течуть свавльн сльози, як нхто й не намагаться втирати. Але вн, переповнений художнми образами й запалом кохання, тод якраз забув, що перетнувши межу вересневих володнь вдчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздоржж тих шляхв, як нколи нкуди не виводять. Вн, все ще живучи минулими пристрастями, дал смло йшов плч-о-плч з лтом, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерт, повльно сходило на блий ешафот зими з кожним кроком все безнадйнше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", - вн, щасливий коханець краси, не вдчув гркоту цих благань в захмарност свох пднесень. лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих гав, коли в останнм пориванн до життя закуте тло лта напружувало зв"ял м"язи лтепла в сталевих путах перших приморозкв, аж виднокл проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Сергй же насолоджувався спогляданням трагчно краси цього величного вдходу в небуття - йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними грким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових днв почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних надй, неначе в хрусткий недодок яблука, - яблучно-кислий болючий осад споминв так гостро шпигонув оскомою жалю ностальг, що вн, усвдомлюючи, що лто, його лто вдйшло вже назавжди в небуття, вдчув, з якою гркотою у широко вдкритому печально-голубому оц неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях лсу заструмував нестримним кашлем рвучкого втру крик вдчаю, готовий вирватися з блдих вуст небокраю, прикритих блою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тод Сергй, наче безжальною коханкою, покинутий своми лтнми пристрастями, вдчув даремнсть коловороту всх цих сво захоплень закоханостей, як свою безмежною одномантнстю лише ковзали по поверхн душ, всередин ж, у глибин - лише глухе безгомння порожнеч. Жовтень. Саме тод вн почав писати врш, намагаючись виповнити порожнечу...

з висоти скорботи, на якй схиленого над рядками новонароджених вршв молодого поета тримало кружляння журавлиного вдльоту, вн роздивлявся, як ус, до кого доторкнулись губи жовтнево сльоти, притишують ходу опускають оч, неначе до чогось дослухаючись - зрозумв, що, мабуть, чу не лише вн, як неутшна оснь-удова прозорими блдими пальцями холодних ранкв журливо вигра на чорних клавшах розораних ланв блих клавшах лискучих хмар - фортепано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелодю - найбезневиннший привд доврливо схилити голову на спвчутливе плече серпневих спогадв в очкуванн неминучого гркого часу, коли вже листопад хапливими руками втру з хмар - грон меланхол - почне зривати виноградини печал й жбурляти х жменями холодного дощу в вкно самотност. Вн вдчув себе тод на високй-високй скел самотност посеред океану осен, в який Сергй, зневрений вдлюдник самтник, стрмголов прнув, намагаючись дстатися до самого дна безнадйно туги - а випрнув уже посеред зими...

Зима. Т зими Сергй опинився на самому дн чорно-бло самотност. З такою ясною й зрозумлою чорно-блою чткстю перед ним постало усвдомлення стини, що кохати всх - це не кохати нкого, що кохати когось - це кохати когось одного, кохати ту дину й неповторну, тльки . Але ж, де вона? Нколи до того Сергя ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотност, огорнута холодним блим саваном зимових хурделиць...