Вигнання в рай (СИ)

- Щодо того, що наш Дон Кхот зараз роздуму, то тут ти таки, мабуть, маш рацю, - задумалася ра. - Вн справд зараз в роздумах, але роздуму вн зовсм не з приводу, як ти сказав, релгйних комксв, а роздуму вн, скорш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих заповдей, а також, чи можна в такй, як я йому змалювала, ситуац, не вбити людину, не порушивши тих же заповдей. виршить вн цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. Врнше, вн вже, мабуть, вирши, що не замочити мого дядечка - буде великим грхом, зараз наш святенник вже напевно що якраз виршу, як саме здйснити це богоугодне вбивство. Уявляш соб, як буде здивований мй любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!.. - зайшлася вона щирим смхом, аж Гриня теж не втримався й соб засмявся. - Ну все, досить, - миттво посерйозншала вона, так що й натяку на веселсть не залишилося, - як кажуть, по конях - вперед! - вона зскочила з капоту автомобля, на якому сидла, сла в машину, кивнула Грин головою й захлопнула за собою дверцята авта.

- Вперед, то вперед, - Гриня взяв свй пджак, що його стелив на капот для ри, обйшов спереду автомобль, св за кермо - й машина повльно рушила вперед.

7.

Деякий час псля вд"зду Грин з рою Сергй ще незрушно сидв. Хоча так поняття, як "час" для Сергя були зовсм несуттвими. Та й взагал, вн тод навряд чи мг би зрозумти чи вдрзнити, що для нього суттвим, а що менш суттвим, чи взагал несуттвим. Змний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди вд оцього вдвертого хизування пдлстю, зрадою й цинзмом, яке вн щойно зустрв, усвдомлення якогось повного краху, цлковитого руйнування всього, чим вн до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальн, здавалося незнищенн основи буття - все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докорв, розривало зсередини нерозв"язнстю пекучих питань, притискало до земл неймоврною ваготою невдомост так, що не те що встати, Сергй навть не мг пдвести схилену долу голову з утупленими в землю очима.

Нарешт вн, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку пдввся. Якась неймоврна втома, яку вн навряд чи колись вдчував навть псля вйськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його тло. Трохи постоявши пд деревом, поки дещо вдйшли задерев"янл пд час сидння ноги, Сергй повол рушив у першому-лпшому напрямку - куди йти, йому було байдуже, як, взагал то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, анж просто сидти й терзати самого себе пекучстю нерозв"язних питань. Вн шов навмання.

Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати свй щоденний захд за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на лсову стежину й попрямувати до мста, але Сергй зовсм не збирався виходити на цю стежину - йому на оч нби впала якась непроглядна пелена невичерпно гркоти. Вн шов навмання. Глля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й вн зовсм не збирався ухилятися - вн просто цього не помчав, адже усвдомлення безповоротно утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болючше.

Пройшовши так деякий час, Сергй чомусь, невдомо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, вн помтив, що стоть на пагорб, який чимось нагадував йому той курган пд селом Веселим, на який вн свого часу так любив ходити мряти як сам, так разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов н в яке порвняння з тим курганом, оскльки був набагато меншим, все ж подоба мж ними була, саме ця подоба якимось недовдомим чином притягла Сергя до себе, ноги сам собою привели його на цю вершину пагорба й сам зупинились, аби поставити його перед невдпорним фактом того, що вн все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, свт, але в якому все ж разом з оцим пагорбом сну одночасно ще й курган пд селом Веселим, а разом з рою Федорчук десь сну ще й Оксана. Цей новий неочкуваний поворот думок почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Сергвою душею чорторию страждань, як наполегливо затягували вс почуття в глибини вдчаю. Сергй озирнувся навколо: вн стояв не так вже й високо, але все ж над лсом, з правого боку десь клометрв за два розкинулося Першотравневе.

Якесь неймоврно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за вечрнй пруг, розливаючи небокрам полум"я призахдно заграви. Дивн почуття опанували Сергм, так нби оце настав саме той, якийсь особливий, мфчний час, точнше це була мить зупинки часу, що поднувала його з вчнстю, це був нби час здйснення якихось вдвчних пророцтв, настанню яких не в змоз запобгти няк перестороги, няк намагання, няк благання... Пригадалися раптом вс людськ й Бож перестороги, явлен йому в яв в сновидннях, про нагальнсть невдворотнсть того вибору, в якому не можна помилитися.