Unknown

Та пригляньмося змістові «сучасної повісті». Два споневірені війною сини батьківщини вертають додому. (Щось таке ніби діється у Жеромського). В одного з них (героя повісті) цього «дому» немає, і його запрошує до себе товариш недолі (щось подібне діється у Жером­ського); приїжджають на попівство, де згода, мир, тишина, божеська кава і дівиця, як телиця (подібне діється у Же­ромського, хоч не на попівстві, а в панському дворі; українських поміщиків, бачите, ще немає...). Герой, як і лицює добре вихованому гостеві, закохується у попадян- ку та в вільних хвилинах «созерцає» нужду народу (щось подібного робить герой «Пшедвьосьня»). Вкінці знамени­та кава зогріває кров героя, й він знаходить об’єкт своєї несамовитої, чисто донцовської пристрасті: Зою, що меш­кає в палаці, жінку з диявольським просто темперамен­том, і темною нічкою лізе до неї під перину (зовсім те саме, тільки більше разів, робить герой «Пшедвьосьня»). Опісля сварливий герой кидає працю в батька Зої, лазить по лісі, де ганяється за ним якийсь таємничий полковник і попадянка у військовому однострої, та герой відвертаєть­ся від них задом і йде собі на захід сонця (борони боже, не на схід!). Так і слідно, що автор при кінці повісті має найкращий намір розлучитися з небіжчиком Же- ромським, і тому, може, кінцева частина її вийшла та­ка ж незрозуміла. Якщо ж би хто-небудь подумав в цьому місці про плагіат, звернемо його увагу, що автор, мабуть, передбачував можливість такого закиду.

«— Я злодій! — гукнуло зі закутків сумніву.

— ...Я воїн за Народ...» (crop. 163).

Отже, як бачимо, автор — воїн за Народ, і таким чи­ном не можемо мати до нього в цьому випадку ніяких претензій.

Але займімося героєм повісті, цим втіленням ідейності, мужності, характерності, шляхетності й глибини думки сучасного молодого смолоскипника. Це людина, без сумні­ву, цікава не стільки з огляду на вчинки, скільки на пове­дінку і мову. Роман Крвавич (усі вони, герої синьо-жовтої Доби, чомусь на «-ич») на кожній сторінці щонайменше тричі скавулить і харчить і до кінця язика його приросли три крапки; деколи тільки він «легко усміхається», та й то в таких блискучих діалогах:

«{Крвавич): — І я, може, був би заснув, якби не ви...

— Дійсно? Я вас перепрошую...

— Нічого, я і так не спав би...» (стор. 16).

Коли на нього найде натхнення, він стає справді ори­гінальний.

«І гепнув вояк собою об дерево. Раз, другий... Тіло дудоніло, як пень. Та свідомість вертала» (crop. 41).