Unknown

Маємо підстави припускати, що автор і сам не раз переводив такі (даремні) спроби привернення свідомості, особливо коли дерево ввижалося йому червоне. Віримо, що й його тіло «дудоніло, як пень», особливо коли гепав своєю головою, та маємо надію, що колись щасливим збі­гом обставин так гепне, що останній розділ наступної епо­хальної повісті остане невикінчений. Та повернім до на­шого героя. Нагепавши собою досхочу, він по рецепту доктора чорної бляги ¹ Донцова «кидає собі клич».

«І кинув собі клич:

«До світлаї До собак!» (стор. 41).

Та на щастя собак і нещастя читачів, не йде за сво­їм покликанням і стає працівником на рідній ниві. Між ситним попівським обідом і знаменитою кавою він іде на село боліти горем народним. Побачивши чорну нужду селянства, наш «мислитель» відкриває Америку і хрипить.

«Пекло, пеклоП Джегенна ^{1 2} (?!) люду!»

Опісля настає пора на рефлексії, й наш герой при­ходить до висновку, що коренем лиха є чужі пани; ко­ли б ними тільки стали греко-католики, усе б стало інак­ше, і було б тоді щастя народне, і на віки вічні щезла б «джегенна люду».

Про визвольний рух трудящих Крвавич має теж свою Думку:

«— Це — не стихія, «свята непорочна стихія», це — «туиа, обмежена жадоба кліки-партії, класу, щоб здавити під своїми скаляними гряззю злочинів стопами пориви поодиноких верств народу».

З трудом дійшовши до таких глибокоумних висновків, герой каже собі:

«Геть, примаро стомлених мислей!»

Та думає вже про щось більш конкретне і тоді — бу­диться в ньому Казанова *. Якщо кого здивує, що двір­ська панна сподобала собі такого завошивленого месію, то хай пригадає собі, що це все ж таки сотник, та ще й зі славою безкорисливої, шляхетної й відважної людини. Він же не раз один витягнув помічну руку злидареві Па­насові, «пильно вважливо стежачи його психічну бесіду». Чи не він це серед темної ночі убив в обороні попівських курок двох розбійників з темного лісу?

І      от «чар краси освідомив темну жадобу». Крвавич по­падає у панські салони і почуває себе тут, як і автор, наче вдома. Подивляти тільки треба, коли і де мав автор змогу так докладно пізнати життя і мову салонів, ку­ди його напевне не впускають. Компліменти — версаль- ські:

«(Крвавич): — Як бачу, любите тільки великі зві­рята...

(Зоя): — І дужі, додайте ще,— й зухвалим поглядом змірила його постать».

Вкінці чуємо від Зої:

«Це вікно від моєї кімнати...

Сміла мисль закипіла в умі мужчини» (стор. 121).

Тут уже слідно перо чистокровного стовідсоткового дон-жуана, хоч з деякими перверсійними ³ ухилами: