Вистане. Хай ликує дмитрівська трійця і хай далі дмитриться в ім’я «Майбутнього нації», хто ще не здмит- рився!
Вчітеся, брати мої!..
ХИ-ХИ-ХИ!..
Назадницький табір рішуче консолідується. «Просвіта», «Рідна школа», «Ревізійний союз», «Сільський господар» — усе це сьогодні бастіони плюгавого у своїй заско- рузлості й безхребетності українського міщуха. Тиха підтримка влади й плазунська гнучкість маленьких душ зробила своє: шельма в реверенді чи сурдуті * має знову глибоке корито. Старші «діячі» вже зовсім безпечно влаштувалися: голови, директори, управителі, предсідники, ві- це-маршалки, сенатори, посли, архієреї, отці духовні ростуть, як гриби на дощі. Народний гріш попався знову в руки; сняться уже роллс-ройси, гнуться в пухких косматих руках дорогі шовкові тільця і такими знайомими стають Карлсбади й Мерани. Молодий «квіт нації» теж знаходить собі дорогу. Такий многонадійний бичок, поки ще набирає знання, носить (темними вечорами) мазепинку *, верещить на з’їздах і празниках «Ще не вмерла...» та між одним і другим вибитим вікном пише оди до св. Юрія *. Дістане (або й ні) такий бельбас диплом, йде на посаду до рідної установи, купує пахуче мило, замовляє в кравця пумпи *, оминає вже Фірманську *, втискається в директорські салони й за рік який бере на рати мотоциклетку.
І все було б гаразд, плили б спокійні дні і ночі, рівними шарами наростало б у вічність на животику сальце, коли б не червона примара. Гнітить вона обивателя, і серце ліниве іноді з жаху завмирає. Тоді в міщуху будиться дух! Міщух оживає! Міщух шукає ідеї! Міщух творить!
У темних львівських провулках, у брудних непривітних кам’яницях, в глибині понурих коридорів виковується «мізок нації». За столиками сидять редактори, вони ж здебільшого письменники, вони ж і критики. Видобуде
собі (або й вижебрає навколішки) такий фрукт десь у Відні або Празі докторат філософії, повідомить про те громадянство у газетах та, входячи у львівську кав’ярню, буде героїчним тенором питати кельнера: «Не дзвонив хто до доктора Л.?»
Звичайно, такий індивід пригадає собі, що написав колись у гімназії українську вправу на «дуже добре», і починає творити.