Unknown

Ще один з численної зграї уніатських каїнів — свя­щеник соборної церкви в Ужгороді Василь Пушкаш. 31 липня 1942 року, коли мадярські кати вивели на по­двір’я військової казарми по вул. Добрянського 6 чоловік засуджених до страти партизанів (Планчака, Ленька, Ві- нерова, Шембергера, Еснера та Шимковича), Пушкаш навіть перед лицем смерті цих героїв не посоромився ви­ступити в ролі катівського помічника і виголосив промо­ву, в якій всіляко вихваляв «справедливий вирок».

ГРОНА ГНІВУ

1944 рік. Радянська Армія в переможному марші про­сувається, як буря, на захід і південь. Її дивізії на спині ворога перевалюють через Карпатський хребет, і ось у ву­лиці Ужгорода, Мукачева, Севлюша, Хуста і Рахова влі­тає не чуваний, не бачений ще ними вихор свободи. Угор­сько-німецька «цивільна» шушваль втікає в паніці, однак лише небагатьом пощастило наздогнати розбиті гітлерів­ські війська. Не вдалося цього зробити і більшості уні­атських тузів. Окопавшись у своїх храмах, монастирях і плебаніях, вони знітились, наполохані, й чекали, що

буде далі. Але недовго чекали. Гарантовану Радянською Конституцією свободу віросповідань вони зрозуміли по- свосму, а гідну нодиву толерантність радянських властей ототожнили зі слабістю.

Такий-от короткий перелік злодіянь служителів церкви, заплідненої нашим ворогом і породженої зрадою, така-от коротка історія ганьби, ім’я якій — унія.

Наш народ — великий радянський народ — нічого пе забуває і нічого не прощає. Розтерзана колись ворогами українська земля його волею стала єдиною, неподільною державою, вона, «рівна з рівними і вільна з вільними», ввійшла в могутню братню сім’ю народів Союзу Радян­ських Соціалістичних Республік. Тяжкий і тернистий був шлях до нашого щастя_г политий кров’ю наших кращих людей, засіяний їх кістками. І саме тому ми повинні бе­регти, як зіницю ока, наше щастя, щастя вільної творчої праці. Це наш священний обов’язок перед нашими бра­тами і перед тими, які прийдуть після нас, щоб продов­жувати нашу велику справу, справу Леніна. Ворог знову зазіхає на нашу країну, безсила лють приреченого штов­хає його на все нові й нові провокації. Він гарячково запрягає до своєї колісниці всі найтемніші сили, насам­перед ті, що мають за собою довголітній досвід боротьби проти народу. В цьому запрягу ворога опинилася уніат­ська церква, та сама церква, яка з першого дня свого існування чинила жителям Закарпатської України одно лише — тяжку, непоправну і незабутню кривду.